Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

шафа, ліжко з лампою, полиця для книжок, під ілюмінатором — маленький письмовий стіл із стільцем, а на столі — великий собака.

Він займає простір від перегородки до середини ліжка, тобто завдовжки він під два метри. Очі в нього сумні, лапи темні, і щоразу, коли судно перехняблюється, він намагається доторкнутися до мене. Якщо йому це вдасться, я вмить розпадуся на складові частини. М'ясо відстане від кісток, очі витечуть з очних ямок і випаруються, нутрощі виваляться назовні й луснуть хмарою болотного газу.

Але собака сюди не належить. Він взагалі не має стосунку до світу, що оточує мене. Собаку звуть Ааюмаак, і він зі Східної Гренландії. Моя мати привезла його з собою, побувавши в гостях в Аммассаліку. Зустрівши його там, вона зрозуміла, що той неодмінно має бути і в Кваанааку, і з того часу бачила його регулярно. Собака цей ніколи не торкається землі, ось і зараз він лине на деякій відстані від письмового столу. Він тут тому, що я пливу на цьому судні.

Я завжди боялася моря. Мене так і не змогли змусити сісти в каяк, хоча це було найбільшим бажанням моєї матері. Я так ніколи і не ступала на палубу «свана», який належав Моріцу. Одна з причин, через які я люблю лід, полягає в тому, що він закриває воду і робить її твердою, надійною, прохідною і зрозумілою. Я знаю, що хвилі за бортом стають вищими і вітер посилюється, а десь далеко попереду форштевень «Кроноса» врізається у воду, розбиваючи її й посилаючи уздовж фальшборту ревучі каскади, які за шибкою мого ілюмінатора перетворюються на дрібні шиплячі бризки, що біліють у ночі. У відкритому морі немає орієнтирів, є тільки аморфне, хаотичне переміщення безладних водяних мас, які здіймаються, розбиваються і рухаються вперед, і на поверхню обрушуються нові потоки води, вони зіштовхуються, утворюючи водоверть, зникають, виникають знову і нарешті пропадають безслідно. Цей безлад поступово проникне в лімфатичні судини моєї системи рівноваги і позбавить мене здатності орієнтуватися в просторі, він проб’ється в мої клітини й порушить в них концентрацію солей і тим самим провідність нервової системи, зробивши мене глухою, сліпою і безпорадною. Я боюся моря не тому, що воно хоче поглинути мене. Я боюся його, тому що воно прагне відняти у мене вміння орієнтуватися, мій внутрішній гіроскоп, моє знання того, де верх, а де низ, мій зв’язок з Абсолютним Простором.

Неможливо вирости в Кваанааку, не виходячи в море. Неможливо, навчаючись в університеті і працюючи, подібно до мене, в експедиційних загонах по закиданню провізії і устаткування та провідником по Північній Гренландії, не опинитися в ситуації, коли треба плисти водою. Я побувала на багатьох суднах і провела там більше часу, ніж про це хотілося б згадувати. Якщо я не перебуваю прямо посеред палуби, мені, як правило, вдається витіснити це із свідомості.

З тієї хвилини, коли я кілька годин тому піднялася на борт, почався процес розкладання. У вухах уже шумить, слизова оболонка рота чомусь неприємно пересихає. Я вже не можу з певністю визначити сторони світу. Ааюмаак на моєму столі чекає, коли я втрачу пильність.

Він сидить прямо біля брами, що веде в сон, і щоразу, коли я раптом помічаю, що моє дихання стало глибшим, і розумію, що засинаю, я, не відчуваючи плавного зникнення дійсності, яке мені таке необхідне, опиняюся в новому, небезпечному стані ясності поряд з літаючою примарою — собакою з трьома кігтями на кожній лапі, примарою, збільшеною і посиленою фантазією моєї матері, і звідти, з дитинства, перенесеною в мої нинішні жахіття.

Мабуть, годину тому запрацював двигун, і на відстані я швидше відчула, ніж почула шум якірних лебідок і гуркіт ланцюгів, але я дуже втомилася, аби прокинутись, і дуже збуджена, аби спати, і, нарешті, мені хочеться, щоб усе це припинилося.

Все це припиняється, коли відчиняються двері. Не було ні стукоту, ні звуку кроків. Він підкрався до дверей, штовхнув їх і просунув голову досередини.

— Капітан чекає тебе на містку.

Він не йде і стоїть у дверях, щоб не дати мені встати з ліжка й одягнутися, щоб змусити мене оголити перед ним своє тіло. Закрившись ковдрою до підборіддя, я сповзаю вниз і штовхаю двері ногою так, що він ледве встигає прибрати голову.

Яккельсен. Його прізвище Яккельсен. Можливо, у нього є й ім’я, але на «Кроносі» всі називають одне одного тільки на прізвище.

* * *

Я стою під дощем, аж поки зникає гумовий човен із силуетом Ландера. Не видно ані душі, і я сама намагаюся підняти коробку, але мені доводиться відмовитися від думки затягнути її по штормтрапу. Я залишаю коробку й підіймаюся нагору, в темряву над самотнім ліхтарем.

Трап веде до відчиненого лацпорту. Всередині зафарбована чергова лампочка освітлює зелений коридор на другій палубі. Сховавшись від дощу, поклавши ноги на ящик з канатом, сидить хлопець із сигаретою.

На ньому грубі чорні черевики, сині робочі штани і синій вовняний светр, і для моряка він здається надто молодим і занадто худим.

— Я тебе тут чекаю. Яккельсен. Ми тут звертаємося один до одного на прізвище. Наказ капітана.

Він уважно роздивляється мене.

— Тримайся ближче до мене — я можу стати у пригоді.

На носі в нього сіточка ластовиння, волосся руде і кучеряве, очі над сигаретою напівзаплющені, вони ліниві, вивчаючі, безсоромні. На вигляд йому років сімнадцять.

— Спершу можеш принести мій багаж.

Він неохоче підводиться, впускаючи сигарету на палубу, де вона продовжує тліти.

Через силу він затягує коробку по трапу і ставить її на палубу.

— У мене, між іншим, хвора спина.

Заклавши руки за спину, він лінивою ходою йде попереду мене. Я з коробкою чимчикую за ним. Всьому корпусу судна передається низька безперервна вібрація великих машин, нагадуючи про те, що судно готове до відплиття.

По одному з трапів ми підіймаємося на верхню палубу. Тут немає запаху дизельного палива, повітря пахне дощем і свіжістю. У коридорі праворуч біла стіна, ліворуч безліч дверей. Одні з них — мої.

Відчинивши їх, Яккельсен відступає убік, щоб я могла увійти, потім заходить, зачиняє двері і прихиляється до них.

Відсунувши коробку, я сідаю на ліжко.

— Ясперсен. Згідно зі списком команди. Твоє прізвище Ясперсен.

Я відчиняю шафу.

— Слухай, як щодо того, аби швиденько тряхнутися?

Я роздумую, чи добре я почула.

— Жінки від мене просто дуріють.

У ньому з’явилася якась активність і жвавість. Я встаю. Треба уникати ситуацій, коли тебе можуть здивувати.

— Чудова ідея, — кажу я. — Але давай