Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 20.2

Ангеліна уникала мого запитливого погляду усю пару. Якби я її не штовхала й не стріляла очима, вона старанно виводила букви. Це не оминуло увагу Микити, через що він був трохи напружений.

Й ось, коли, нарешті, продзвенів дзвінок, я рішуче повернулася до Ангеліни, а її вже не було. Якого? Озирнувшись, знайшла її біля викладацького столу. Вона вже була із сумкою, диктувала щось із записника. Напевно, звітувала про відсутніх. Похапцем зібрала всі речі зі столу і крізь однокурсників пробралася до Ангеліни, яка вже прямувала на вихід.

О ні. Ти від мене не втечеш. Кинувши погляд на Микиту, побачила занепокоєння в очах. Кивнула йому і прошмигнула за двері.

 Замість того, аби бігати за Ангеліною, хотіла б побути разом із ним. Перепитати домашнє або не зрозумілу тему. Постояти і просто послухати голос, очікуючи моменту, коли ми залишимо стіни університету.

Переступивши поріг, охнула, коли мене різко схопили за руку. Величезними очима дивилася на нахмурене обличчя Ангеліни.

— Ходімо. — І без всіляких пояснень вона повела, а точніше потягнула. Ніколи б не подумала, що ця дівчина спроможна так летіти. Я ледве поспівав, не розуміючи, що на неї найшло.

Боковим зором помітив, як Артур наздогнав нас.

— Ви куди? Нам в іншу сторону, — насуплено заговорив.

Не встигнула я відповісти, як ми різко зупинилися. Ангеліна відчинила двері до жіночого туалету й ледве не впхнула мене всередину. Повернувшись до Артура, промовила:

— Так, друже. Будь ласкавим, погуляй десь, — і зайшовши, зачинила двері перед носом хлопця.

Спантеличено кліпала, коли Ангеліна пройшла повз мене й ледве не ногою відчинила кожну двері. Було пусто. Вона кинула сумку на раковину й войовничо розвернулася до мене, склавши руки на талію.

Я ковтнула.

— А тепер, подруго, розповідай.

— Що?

— Причину такої радості. Не закохалася, кажеш?

Вона про це? Серйозно? Не думала, що вона так зациклиться на цьому.

— Я не закохалася, — зітхнула, поклала сумку на столик біля раковини та сперлася на неї. — Якщо це все, то нумо ліпше підемо поїмо, поки перерва не закінчилася.

— Тоді поговоримо по-іншому, — вона зробила крок. — Як довго?

— Що довго? Я тебе реально не розумію, — насупилася.

— Як довго ти, подруго, закохана в одруженого мужика?

Якби я зараз щось їла, я б подавилася. Вирячивши очі, дивуючись, як вони не випали. Відкрила й закрила рот.

— Якого ще одруженого мужика? — пролепетала.

— Я, звичайно, розумію, він красень. Зараз мода на чоловіків старше. Але це аморально крутити шашні з одруженим. Ти подумала, що його дома чекає дружина з дитиною?

— Стоп! — зупинила її монолог. Це вже занадто й зовсім не схоже на жарт. — Ти можеш нормально відповісти! Це з яким я одруженим чоловіком кручу шашні?

У голосі пробився дуже явний акцент, а пульс зашкалював.

— Ніби сама не знаєш. Я бачила, як ви з Вікторовичем очі одне одному строїли.

Мій рот знову відкрився і закрився. Я тупо дивлюся на подругу, міркуючи, я де спалилася. І так я злякалася. Вона подруга, але це секрет. Я не готова, щоб хтось дізнався.

— Я розумію, що твої почуття щирі, — уже тихіше промовила. — Перше кохання, здається, останнім, але це не так. Тим більше, якщо цей хрич, маючи, дружину заграє зі студенткою.

Звичайно, я можу все заперечувати, але я не актриса. І псувати дружбу не хочу, адже попри ці осуди я побачила й переживання за подругу. Моя сім’я не переживала за мене так, як ця дівчина, котру я знаю всього, лиш пару тижнів. І попри те, що вона думає, що я маю роман з одруженим, залишається на моєму боці. На очі навернулися сльози.

Ангеліна замовчала. На обличчі з’явилася легка паніка.

— Чому ти плачеш? — прошепотіла.

І замість того, щоб сказати, що я не плачу, ледь не вдавилася своїм схлипом.

— Дідько, — лайнулася, перетинаючи відстань між нами, огортаючи мене в обійми. Міцні. Дружні. — Ей, тихіше. Не плач. Це через те, що я накричала на тебе? Я ймовірніше зла на цього викладача, щоб вашу, а не на тебе. Ти не винна, що закохалася.

— Все не так, — судомно промовила, придушуючи бажання плакати.

— Не виправдовуйся, і його не смій виправдовувати, — вона відсторонилася, стиснувши мої плечі, заглядаючи в очі. — Ми всі робимо помилки. Але знаєш, що відрізняє нас від тих, хто навмисно це робить? Те, що ми спроможні та хочемо їх виправити й більше не повторювати. Тож витирай соплі й пішли в ректорат.

Не встигнувши переключитися на той момент, коли вона мене заспокоювала, а зараз, стиснувши губи, грізно збирає сумку, щоби піти в ректорат.

—  Але навіщо?

— Як навіщо? Писати заяву на викладача збоченця і зрадника.

Що? Ректорат. Заява. Викладач. О, Аллах, тільки не це!

Ангеліна, побачивши на моєму обличчі жах, не чекаючи, підхопила мою сумку і, вчепившись у руку сильною хваткою, виволокла мене за двері. Надіючись, що Артур стоїть під дверима, уже хотіла просити допомоги, але його не було.

— Ангеліна. Стій! Усе не так! Не потрібно нікуди йти.

— Ні, подруго, я просто так це не залишу.

— Ангеліна…

— Все ми тут, — перебила мене.

За цей період ми встигнули опинитися біля дверей із табличкою «секретар ректора». Як же не пощастило, що ми були неподалік. Я вже хотіла, не зважаючи, ні на, що в усьому зізнатися, як Ангеліна відчинила двері, тягнучи мене за собою.

Нас зустрів хмурий погляд пишної секретарки. Вона спокійно їла щось зелене із контейнера.

— Що ви тут робите? Ректор не чекає студенток.

— Нам терміново потрібно поговорити з ректором.

— І про що ж тобі, дівчинко, потрібно поговорити з ректором?

— Про те, як вона набирає збочених викладачів. Це серйозна причина?

Здавалося, вона вся зблідла, а потім позеленіла, як та трава, яку їла.

Я панічно подивилася на подругу, смикаючи її за рукав.

— Цілком, — прогримів низький голос.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍