Читати книгу - "Подвійне диво для генерального, Тая Смоленська"

Глава 37.2

Серце калатає в унісон із моїми кроками, коли я повертаюся до гуртожитку. У руках - позитивний тест на вагітність. Відчуття, немов у грудях зяє величезна діра. Не можу зібратися з думками. Як мені сказати Артуру? Що він відчує? Радість? Жах? Відторгнення?

У голові хаос. Страх. Надія. Усе в перемішку.

Тест лежить у сумці, як вирок. Я боюся. Боюся втратити Артура. Боюся, що він не захоче цієї дитини. Боюся, що не впораюся.

Пальці автоматично знаходять його номер на телефоні. Страх змушує мене тремтіти. «Не зараз», - переконую себе. Не можу... Ще не можу.

Мій телефон вібрує. Повідомлення. Від компанії. Я пройшла першу співбесіду. «Вітаємо!» - пишуть вони. «Запрошуємо на фінальне інтерв'ю.»

Моя радість тьмяніє швидше, ніж встигаю усвідомити. Адже тепер у моєму житті можливо з'явиться хтось іще. Дві смужки. Вони все ще перед моїми очима. Я стою на місці, світ навколо продовжує рух, а я - завмерла.

Вагітність? Зараз? Як я скажу Артуру? Чи не буде це для нього ударом? Раптом він не захоче цього? Я майже відчуваю, як серце стискається від страху і невпевненості. Мої плани, мрії, нова робота... усе це раптом починає здаватися таким недосяжним.

Я повертаюся до гуртожитку, не відчуваючи під собою ніг. Кожен крок віддається луною в моїй голові.

Мої руки трусяться, коли я відчиняю двері своєї кімнати. Усе навколо здається нереальним. Я ледь встигаю зачинити за собою двері, як Настя з цікавістю вистрибує з-за свого столу.

- Ну що, як співбесіда? - кидає вона мені, коли я скидаю сумку на підлогу.

Я відчуваю, як напруга дня клубком лягає на душі. Не хочеться розмовляти, не хочеться посміхатися. Тільки впасти і зникнути. Зітхнувши, я відмахуюся від неї рукою, не маючи сил щось пояснювати.

- Потім розповім, - коротко відповідаю і падаю на ліжко. Обличчям у подушку. Заплющивши очі, я намагаюся відгородитися від усього. Мене охоплює втома, немов я пропливла через цілий океан.

Настя розуміє мій натяк і, на щастя, залишає мене в спокої. Я чую, як вона щось бурмоче собі під ніс, але мені вже все одно.

Через кілька годин мій телефон дзвонить. Я повільно дістаю його з-під подушки. Артур. Серце пропускає удар. Набираюся сил, щоб відповісти.

- Привіт, - чую його голос і мені стає трохи легше.

- Привіт, - ледве видавлюю я, намагаючись звучати веселіше, ніж почуваюся насправді.

- Як щодо вечері? Я б хотів бачити тебе, - пропонує він.

Моє серце знову завмирає. Зустріч із ним... я не знаю, чи готова я говорити про те, що відбувається. Але бути поруч із ним - це все, що мені потрібно зараз.

- Так, звісно, - погоджуюся я, майже автоматично.

- Чудово, я за тобою під'їду за годину, - каже він, і я відчуваю, як мої куточки губ злегка піднімаються.

- Добре, чекатиму, - відповідаю і кладу слухавку.

Я піднімаюся з ліжка і йду до дзеркала. У моїх очах читається втома, але десь у глибині - надія. Надія на те, що вечір з Артуром допоможе мені все переосмислити і, можливо, знайти відповіді на питання, які мене хвилюють.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍