Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

аварійні вогні пригасли, коли загорілося головне освітлення. Якусь мить на містку панувала тиша, аж поки комодор Бауер не прокашлявся:

— Вітання, панове, — звернувся він до Мирського й приголомшених офіцерів. — З усіх кораблів ескадри, хто поки що проходив цей сценарій, ви єдині, кому вдалося втекти, не кажучи вже про те, щоб знищити одного з противників. О шістнадцятій чекаю в кабінеті для обговорення виснов­ків, які можна зробити з цього навчання, та пояснення нової тактичної доктрини, якої ми будемо дотримуватись у таких ситуаціях: масована, глибоко ешелонована роботизована мережа з управлінням вогнем по каузальних каналах. Завтра ми ще раз усе пройдемо і побачимо, як ви з усім справитесь, не заплющуючи очей.

Дипломатична поведінка

Тимчасом, аж ген за дві тисячі років, у темряві скрутився калачиком маленький хлопчик. Він шморгав носом, потрапивши в міцну хватку однієї мрії про Імперію.

Фелікс стогнав, тремтів і кутався у драну ковдру. В покинутому сіннику не опалювалось, зі шпарин між колод дерев’яної стіни страшенно тягнуло, та в нього хоч би дах над головою був. Однаково тепліше від голої кам’янистої землі. Дикою пусткою блукали вовки, і хлопчику спати під зоряним небом у таку пору року було би небезпечно навіть у спокійні часи.

На товстій бантині згори над Феліксовою головою, заховавши дзьоб під крило, сидів крук. Час від часу він, стрепенувшись, прокидався, переминався з лапки на лапку, розпушував пір’я та оглядав усе навколо. Та поки двері зачинено на засув, нічого такого, чому би він не зміг дати раду, їм не загрожувало. А тому пташина спала разом із хазяїном.

По даху барабанив дощ. Інколи вода просочувалася крізь дерен, яким було вкрито грубо витесані колоди, і тоді її холодні тонкі цівочки струменіли на підлогу. В сараї густо тхнуло напівзогнилим сіном. А після того, як пан Кріль зауважив, чому небезпечно розкладати багаття, Фелікс не наважувався запалити вогонь. Ген там сновигали істоти, які відчували тепло, безмовні істоти, безроті. Істоти, яким до смаку дитячі мізки.

Феліксу снились імператорські ордени, солдати в блискучих одностроях, жінки в шовкових сукнях; йому снились зорельоти й кавалерійські паради, церемоніал і ритуали. От тільки ці сни пронизував утомлений і всюдисущий цинізм. Аристократія та офіцери були корумпованими підлабузниками, їхні жінки — загребущими гарпіями в пошуках надійного оплоту. Церемоніал та ритуали здавалися пустопорожніми та позбавленими найменшого сенсу — шарадою та ширмою, за якими ховалася жахлива система інституційної несправедливості, вибудована винятково для задоволення потреб владного класу. Вві сні про Нову Прагу він марив себе герцогом чи князем, що застряг у гнойовику, припнутий відповідальністю й бюрократією, нездатний поворухнутися, навіть коли вся бюрократична махиня от-от мала обвалитися на нього.

Коли хлопчик смикався і скрикував уві сні, пан Кріль підбирався ближче й розпластувався перед ним, а його вогке хутро здіймалося та опускалось в одному ритмі з мірним диханням дитини. Фелікс засинав міцніше, і пан Кріль відповзав, згорнувшись кілечком, уткнувшись носом у власний хвіст, ремиґаючи, як і щоночі. Маленьким хлопчикам тяжко живеться в часи блискавичних змін, а метровим заввишки кролям, ураженим прокляттям людського розуму та заячих інстинктів, — іще вдвічі тяжче.

Удосвіта Фелікс позіхнув, потер очі, потягнувся, розминаючи заціпеніле тіло, й здригнувся від холоду.

— Кролику?

— Кар-р-р! — над його головою залопотів крилами крук і підлетів ближче, закидаючи голову набік: — Кріль поскакав у сел-л-ло.

Фелікс кліпнув очима:

— Шкода, він не зачекав.

Хлопчик знову здригнувся од відчуття самотності, анітрохи не притаманного дев’ятирічкам. Підвівся й заходився збирати речі в поношений рюкзак: ковдру, маленьку консервну бляшанку, наполовину спорожнілу коробку із сірниками та один із тих чудернацьких металевих телефонів, за допомогою яких Фестиваль спілкувався з людьми. На якусь мить він замислився над ним, але поквапливість узяла гору і він теж закинув його в наплічник.

— Ну що ж, зловімо кр-р-ролика! Чи не розвага, — промовив він і з цими словами відчинив двері.

Ранок випав холодний і яскравий, двором покинутої ферми довелося брести по щиколотки в твані й болоті. З протилежного боку цієї трясовини чорніла руїна хазяйського будинку, схожа на згарок, який лишився від дерева, в яке поцілила блискавка — вогонь Отця Святого. За ним виднілася ділянка сухої сірої грязі збідненого шару, де наносистеми Фестивалю начисто позбавили ґрунт мікроелементів, конструюючи якесь одоробло. І це все якось було пов’язано зі зникненням фермера та його сім’ї.

Село розташувалося ген у долині, на віддалі двох кілометрів від ферми, за поворотом вузької ґрунтовки та високим сосновим бором. Фелікс поправив рюкзак на спині і, сходивши до вітру прямо на почорнілу від вогню стіну будинку, поволі рушив униз по доріжці. Його тягнуло свистіти чи щось мугикати на шляху, але він не збирався нехтувати застереженнями пана Кроля й утримався від веселощів; хтозна, що за тварі жили в тутешніх лісах. Це був дуже серйозний маленький хлопчик і дуже дорослий.

Біля нього по дорозі скакав і крук, а потім чимдуж залопотів крилами та приземлився в рівчаку трохи звіддаля. Раз по раз він загойдав головою:

— Хар-р-рч! — каркав він.

— Прекрасно! — зрадів Фелікс і підбіг до нього, та коли побачив, чим саме йому запропонував підживитися крук, то вмить відвернувся і став терти перенісся, аж поки в очах не забриніли сльози, намагаючись не піддатись охоті проблюватися. Він заревів; колись дуже давно, дуже далеко звідси його навчала няня: «Великі хлопчики не плачуть!» Але тепер він був набагато розумніший. Він уже надивився на те, як ридма ридають значно більші хлопчики і навіть дорослі дяді, особливо коли стоять під