Читати книгу - "Зібрання творів"

все – і довгі ночі, й дні,

і довга путь – ні скону, ні спочину,

коли, здається, краще в домовину,

аніж у чужинецькій чужині.

Ще буде все – і довгі ночі й дні.

Ще буде все – і слава, і ганьба.

Ще будуть стрічі, будуть і прощання,

ще буде вод джерельне дзюркотання

струміти зі старого жолоба.

Ще буде все – і слава, і ганьба.

Дарма – іти. І ждати – задарма,

голодним серцем часу виглядати.

Навчайся тратити. Не треба брати

того, що за замками сімома.

Ідеш – і йди. Спинився – то постій.

Копаєш – то копай. На присуд долі

не треба тільки скаржитись. Доволі.

Живий чи мертвий – долі порадій.

Навчайся жити. І вмирати – вмій!

Бо тільки так. І так. І тільки так

доходять свого духу. Мертвий спокій

лежить на всьому. Тож ступай, допоки

ти є даритель, а не є жебрак,

що кличе Бога в поміч. Все приймай,

що на роду писалося твоєму

спередвіків. Провадь музичну тему,

а як життя тобою грає – грай.

8.8.

* * *

Свічадо ночі вабить лячний погляд

і забиває дух, і тіло клякне

зухвалого діяння на межі.

Та невідомінь, чорна плівка посмерку

вертає відчуття себе самого,

і світ вимірюється тільки спином,

що забаряє смертну мить чинінь.

Та вже – свічадо ночі надить душу

і приневолює до себе. Всесвіт

існує за запоною страшною,

бо, необачний, ногу ти заніс.

І ось він, крок. І ось він, другий. Третій,

мов у безодню. Сивіє волосся,

немов горить солома. Ти живий

передчуттям раптового. Дорога

так круто уривається. Провалля,

мов гумове – то довшає, то ніби

скорочується, зглянувшись на мить.

Оце падіння, довге і надсадне,

ця вертикаль кінця, оцей трубіж

ізвомпленого серця нас підносить

над власне тіло. Ця розлука душ -

одна загасла, друга спалахнула

(лиш не твоя, бо смертна павза вже

обтяла пуповину екзистенції),

оця утеча в самоповертання -

це ніби виснений в дитинстві сон,

що окошився на тобі, зв’язавши

всі знані припочатки й прикінці.

9.8.

* * *

І ось вона, утрата всіх жалів:

ні матері, ні батька, ні дружини,

долучений до власної руїни,

геть душу об уламки обсаднив.

І так живу, мов непотрібний пес,

давно одбіглий власної домівки,

що все собі не віднайде криївки

од спогадів, од сонця, од небес

і од самого себе. Ні жадання,

ні розпачу, ні гніву, ні надій.

Отак: живи – і скній. Живи і скній.

І як дійдеш самопереростання,

а як збагнеш: ти власна жертва й раб,

тоді збагнеш і смерть, як припадання

до обрію, як трату всіх утрат.

9.8.

* * *

Щось треба зрозуміти – не збагну.

Що саме – але треба зрозуміти

і вирватися з пекла, що відколи

в твоїй душі зотлілій зайнялось.

Потрібно власну межу віднайти,

аби відгородитися від світу

на простір смерті, і самоутрати,

і власної покути. Ось ти – тут,

і тут, і тільки тут, і ти – і тільки,

і всі громи на тебе хай падуть,

і спопелять тебе нехай всі блискавки,

і в зашморги збіжаться всі шляхи.

Отак шукати треба. Це – знайти,

аби вернути необхідну певність,

що все скінчиться разом. Задаремні

бо всі уламки, всі шматки і частки,

що здалини до тебе засвітили,

аж хиже пекло в серці зайнялось.

10.8.

* * *

Усе – як треба. Все – отак, як треба.

І не покутуй бо чужі гріхи,

що стали ніби власні. Все, що в тебе,

з тобою і пробуде. І верхи

твоїх дерев попустять ще пагіння,

зчорнілі пальці барва одживить.

Іще діждешся щедрого насіння,

коли, померлий, знову схочеш жить,

аби пройти дорогами старими

і віднайти усі старі шляхи,

де молодість, загублена між ними,

тяжкі чиїсь покутує гріхи.

11.8.

* * *

Де ти – збагнув? Ти ж на самому споді,

і навіть нижче. Отже, опадай

і тільки там, і тільки там шукай

самого себе – в чистоті і вроді.

Дарма, що опинився в колоброді -

ти колобродами поневажай,

допоки не розчинишся в природі,

не скажеш: я і є твій рідний край,

не скажеш, що усе то те – моє,

не скажеш, що увесь ти є невласний.

Повік пробудь, о світе мій, прекрасний,

бо вже година світла настає,

і в щасті тім, в просвітлій тій годині

ти доживеш оте, що губиш нині.

11.8.

* * *

Трать, трать і трать, аби вернути жаль,

аби вернулось прагнення тягнути

візок життя – ці обов’язки й скрути,

що, як дразки, устрягли між проваль

твоїх грудей розверстих. Трать і трать,

спадай, спускайся нижче, нижче, нижче,

де стогне магма, де лютує хвища,

де язики геєнні лопотять.

Трать, трать і трать. До самопочезань

наближся, навіжений, щоб при сконі

дві молитовні довжити долоні

над цю хугу, і віхолу, і хлань,

щоб там, де обрій оплели дороги,

уздріти царств понадземні відроги.

12.8.

* * *

Живи у душах інших, як вампір,

бо вже давно немає в тебе тіла.

Таким бо таланом нагородила

тебе земля, де спокій твій і мир.

В цій порожнечі смерті – твій зупин,

це смерть твоя, голодна існуванням.

Живи ж у ній. Живи своїм конанням

і нескінченністю оцих