Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Розділ 35

Я все ж вирішила піти на прогулянку з Єленою, хоч глибинно відчувала, що це рішення не зовсім правильне. Наївна надія на те, що я помилилася, не покидала мене. Я так прагнула довіряти людям. Єлена останнім часом стала моєю єдиною подругою, і мені не хотілося втрачати це тепло дружнього спілкування. Дівчина ні словом не обмовилася про раптовий приїзд Константина, її поведінка була настільки природною, що здавалося, ніби мені все просто почулося. "Ну гаразд, буду пильнішою", - вирішила я.

Ввечері вперше попросила маму надіслати фото, - я її не впізнала. Доглянуте, пофарбоване у русий колір волосся, стильна зачіска, ледь помітний макіяж та новий, хоч і скромний одяг, – звісно, все це могло перетворити будь-яку жінку на красуню. Але я побачила щось набагато більше – яскравий вогник в її очах. Схоже, її стосунки з лікарем Алехандро Далларасом дійсно розвиваються. Я щиро раділа за матусю, адже вона нарешті ожила, розквітла і помолодшала років на десять. Вона знову нагадувала ту колишню красуню, якою я її запам’ятала з дитинства. Дуже кортіло поговорити з нею, почути її голос, але я не могла ризикувати її безпекою.

Лікар Алехандро Далларас звільнився з клініки минулого тижня і як виявилося, дуже вчасно.

Вчора на пошту надійшли довгоочікувані документи з лікарні. Батько, прочитавши мій діагноз, який вказував лише на мінімальні тимчасові відхилення у зв’язку з перенесеною комою, та подальші рекомендації лікарів, не приховував свого гніву. Він сподівався отримати пожиттєвий статус опікуна наді мною, а отримав лише піврічний термін з подальшим переглядом діагнозу. Таким чином, Алехандро не зрадив своїм принципам і, перебуваючи в тих жахливих умовах, зробив усе можливе, щоб я не стала пожиттєвою заручницею Варбургів. Навіть якби він не пішов на цей ризикований крок, батько знайшов би інших "кваліфікованих" спеціалістів, готових за кругленьку суму підписати будь-який висновок, і тоді я б точно отримала повну девіантність та нездатність до самостійного прийняття рішень.

Сьогодні батько з мачухою поїхали на важливий економічний форум в Італію, тому у мене з’явилися відносно вільні два дні. Планую використати цей час, щоб поговорити з молодшим братом Мануїлом. У нас назрівала відверта розмова ще з часу моїх заручин. Він єдиний, хто не повірив у щирість моїх відносин з Константином.

Я попрямувала до його кімнати. Його апартаменти розташовувалися у східному крилі третього поверху. Тут я бувала рідко, адже брат проводив багато часу в школі, різних гуртках та на футбольному полі.

Постукавши, я завмерла, намагаючись зібратися з думками та зважити усе, що хочу сказати. Двері відчинилися, і брови Мануїла злетіли вгору, не приховуючи здивування:

—Оце так сюрприз! Проходь, Ані, — відступив він убік, пропускаючи мене до своєї кімнати.

щодня на обідах і вечерях, — спробувала я згладити свій несподіваний візит.

—Пробач, Ману, у мене зовсім не було часу, хоча ж ми бачимося щодня на обідах і вечерях, — спробувала я згладити свій несподіваний візит.

—Хіба це одне і те ж? От колись ми дійсно були близькими, а відколи пропала мама…— промовив він, замовкаючи на півслові і дивлячись на мене великими, сповненими болю очима. Здавалося, він щось хотів сказати, але не наважувався.

Настала незручна кількасекундна пауза. Мануїл помітно захвилювався, ніби ненароком вибовкав якусь таємницю. А для мене ці кілька секунд здалися нескінченністю. "Боже, мій маленький брат пам’ятає справжню нашу матір!" - промайнуло в моїй голові. Я думала, що він був ще зовсім малим, адже п’ятирічний хлопчик може і забути образ мами, особливо якщо вона не була з ним настільки близькою. Адже нас змалку оточували няні, слуги-прибиральниці, садівники… А поява пізніше схожої зовнішності людини, яку батько називав так само, і поводився, ніби вона і є наша Естер, наша мати, могла збити з пантелику будь-яку дитину. Тим паче, Мануїл ніколи нічим не видавав своїх справжніх почуттів, ставився до неї, як до рідної матері. Але тепер мені стало відомо, що це зовсім не так. "Бідний хлопчик, скільки ж болю він натерпівся! І чому увесь цей біль, страх та невідомість тримав у собі, ні з ким не ділячись? А я весь цей час вважала його надто малим, надто нерозважливим і несерйозним", - з докором подумала я.

—Братику, — я підійшла до нього і обійняла міцно-міцно, як у далекому дитинстві, — невже ти дійсно пам’ятаєш нашу маму?

Він не відсторонився від мене, як я очікувала, а навпаки, притулився до мене і, не відриваючись, тихо промовив, немов ділився найсокровеннішою таємницею:

—Так, тільки я завжди боявся про це говорити. Та й ти ніколи мене про це не розпитувала. А знаєш, я її шукав... – закінчив він, раптово відриваючись від мене і підходячи до свого комп’ютера. Швидко набравши пароль, він зайшов у якийсь другий акаунт.

—Ти маєш інший акаунт? — здивовано запитала я.

—Ага, щоб ніхто не вистежив, — самовпевнено відповів Мануїл. — У разі введення лише одного неправильного пароля, він самознищується, тому не хвилюйся, батько нічого не дізнається, — він повернувся до мене і на його обличчі заграла переможна посмішка.—Ого братику, а ти мене дивуєш. І що ти знайшов?

—Лише деякі фрагменти інформації. Схоже, вона десь у відлюдному місці, далеко від цивілізації. Але мені поки що невідомо, де саме. Проте з кожним днем я все ближче до розгадки, — в його голосі відчувалася втома, але водночас – незгасна надія.

—Ману, ти навіть не уявляєш, наскільки ти близький, — тихо промовила я, підійшовши до нього і демонструючи на екрані свого телефону мамине фото. — Але про це – нікому, — я зробила відповідний жест, приклавши палець до губ.

Очі брата вмить наповнилися сльозами. Він, мов зачарований, вихопив у мене телефон і довго вдивлявся у зображення. На його обличчі, наче у калейдоскопі, змінювалися емоції: здивування, радість, розгубленість, сум… Його погляд жадібно ковтав кожну деталь, наче намагався назавжди закарбувати в пам’яті кожну рисочку маминого обличчя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍