Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

до 100 чиновників, які обслуговували апарат цивільної адміністрації й штаби зародкової повстанської армії. Переобтяження групи цивільними елементами й обозами суттєво обмежувало її маневрові можливості й зрештою стало однією з причин фіаско всієї операції.

Слабкість повстанських сил була спричинена браком озброєння. Польська сторона надала їм певну кількість вогнепальної й холодної зброї, боєприпасів і вибухових матеріалів, однак цього не вистачало для належного забезпечення вояків Ю. Тютюнника й М. Палія-Сидорянського. Гвинтівки отримала менш ніж половина повстанців, інші мусили задовольнятися піками й шаблями або взагалі пішли в похід зовсім без зброї. Бракувало теплого одягу й взуття. Волинська група мала лише кілька десятків коней, що унеможливлювало проведення регулярної розвідки й зменшувало й без того обмежену мобільність відділів. Через нестачу коней кількадесят обозних возів довелося запрягати волами.

Фатальний стан забезпечення повстанських загонів породжував з українського боку звинувачення в тому, що поляки, котрі співпрацювали з Ю. Тютюнником, насправді не бажали успіху операції, розглядаючи її лише як локальний, заздалегідь приречений на поразку диверсійний виступ проти більшовиків. Таке припущення здається необгрунтованим. Повстанці не усвідомлювали того важкого становища, у якому восени 1921 р. опинилися польські військові кола, підтримуючи діяльність львівського штабу. Цивільна влада на чолі з Міністерством закордонних справ тиснула на Генеральний штаб, аби він заради збереження гарних відносин із Москвою й Харковом відмовився від співпраці з Ю. Тютюнником. У такій ситуації поставка кількох сотень замість кількох тисяч одиниць вогнепальної зброї була максимальною допомогою, яку польське командування могло надати повстанцям, не розкриваючи перед ворожими цивільними структурами всіх карт щодо цілої операції.

Українські звинувачення підтверджувалися реакцією дислокованих у прикордонній смузі польських кавалерійських полків, які почали переслідувати волинську групу, що рухалася в бік радянського кордону. «Довідалися про нечувану річ, — згадував один з учасників рейду — сотник Г. Рогозний. — З Варшави надійшов відповідний наказ, і проти нас було вислано кінні польські полки з Ковеля і Рівного із завданням розбити „банди петлюрівців“ і повернути їх назад. Командирам польських відділів дозволялося навіть вживати зброю, якщо добровільно не здамося... „Союзники“ з одного боку самі випихали нас на Україну заради корисної для них диверсійної акції проти більшовиків, одночасно, однак, вони готували нам розправу до того, як це завдання „банда петлюрівців“ виконає. Все це, зрозуміло, було „висока політика“».

Трохи світла на цю справу проливають документи II відділу польського Генштабу. Те, що невтаємничені повстанці сприймали як «погоню», насправді було лише відволікальними діями, за допомогою яких польське верховне командування приховувало від власної цивільної влади й локальної військової адміністрації свою участь в операції Ю. Тютюнника. Ще 28 жовтня II відділ надіслав командувачеві Люблінського генерального округу генералові Я. Ромеру депешу, якою інформував, що до виступу в Україну готуються відділи козачого отамана В. Яковлєва, сконцентровані нібито в районі Корця, Острога й Кременця. Фальшиве повідомлення про заплановану акцію росіян намагався «прищепити» безпосередньо на місці ротмістр Л. Князіолуцький, спеціально відкомандирований польськими спецслужбами до Рівного. Таким чином відвертали увагу як від українських «робочих дружин», так і від району їх справжньої концентрації. Війська в «погоню» дійсно було вислано, але їх успішно дезорієнтував посланець II відділу, не давши жодних шансів затримати групу Ю. Тютюнника. Сам ротмістр Л. Князіолуцький після виконання свого делікатного завдання приєднався до повстанського від ділу й спокійно довів його до кордону.

Разом із партизанським штабом до України вирушили кілька польських офіцерів: поручик Є. Ковалевський, поручик О. Маєвський із рівненського розвідувального осередку та поручик Аба — фахівець у сфері повстанських операцій, який брав участь у польській акції у Верхній Сілезії. Їхньою справою була інсценізація нападу на відділок польської Державної поліції в прикордонному селі Боровому, що дозволило українському відділу здобути додаткову зброю й коней. Після переходу повстанців на територію УСРР ротмістр Л. Князіолуцький повернувся до Рівного, де розпочав організацію складу зброї, яку планували перекидати через кордон мірою розширення масштабів операції. Невдовзі до Рівного прибув і полковник В. Славек, який мав із поляків — уродженців України — сформувати добровольчий загін і вирушити з ним слідом за Ю. Тютюнником, аби таким чином допомогти йому воювати з більшовиками.

Похід головної (волинської) групи тривав із 4 до 20 листопада 1921 р. і закінчився цілковитим розгромом українських сил. Відділ Ю. Тютюнника пройшов із боями кількасот кілометрів, але особливих успіхів не досягнув, якщо не враховувати кількагодинне захоплення міста Коростеня. Упродовж усього походу повстанців переслідувала радянська 9-та кавалерійська дивізія під командуванням Г. Котовського. 17 листопада їй удалося оточити українців біля села Малі Міньки поблизу Базару й змусити прийняти нерівний бій, наслідком якого стала поразка повстанських сил, рештки яких відступили до польського кордону. Більшість узятих у полон українських козаків (359 осіб) більшовики через кілька днів розстріляли. Причинами поразки операції стали брак зброї та погана організація повстанського відділу, зокрема фатальна нестача кінноти. Остаточно всі шанси на успіх перекреслила незвично холодна й рання зима, до якої погано одягнута й взута піхота була зовсім не підготована. Не справдилися також сподівання на масовий виступ українських селян проти більшовиків. Залякане й стероризоване ними цивільне населення ставилося до повстанців надзвичайно прихильно, але рідко коли ці симпатії набували більш конкретних та активних форм, частіше все обмежувалося наданням провіанту й возів. За час усього походу до Волинської групи приєдналося лише 15 добровольців. Як писав один з учасників рейду, «надія розпалити ту Хмельниччину, якою мріяв генерал Тютюнник» так і не здійснилася.

Більше успіху мала Подільська група, якою керував спочатку підполковник М. Палій-Сидорянський, а потім його заступник підполковник С. Чорний. Ця група пробула в Україні до 6 грудня, пройшовши за весь період близько 1500 км. Під час рейду вона мала низку переможних боїв із радянськими підрозділами, зазнавши в них лише мінімальних втрат. Їй удалося також встановити контакт із партизанськими загонами отаманів Струка й Орлика. Досягнуті успіхи були зумовлені кращим забезпеченням і більшою рухливістю відділу, який уже в перші дні після переходу кордону здобув собі необхідну кількість коней і зброї. Однак завдання, поставленого перед групою, виконати в повному обсязі так і не вдалося. Безуспішною була спроба об’єднатися з головними силами, що, безумовно, негативно вплинуло на весь хід операції. Дізнавшись про розгром Ю. Тютюнника під Базаром Подільська група відступила на польський бік кордону.

Безуспішною була також акція кишинівського штабу. Наприкінці жовтня 1921 р. генерал А. Гулий-Гуленко одержав від Ю. Тютюнника наказ здійснити рейд на територію радянської України. А. Гулий-Гуленко мав дійти до Уманського й Звенигородського повітів і там чекати на висланий із Польщі відділ, що