Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

1656 р., сподіваючись об'єднати зусилля двох держав для боротьби зі Швецією. Утім користі від Віленського перемир'я для Москви виявилось замало, а стосунки з Богданом Хмельницьким були зіпсовані серйозно. Коли за десять років по тому сторони знову почали намацувати підґрунтя для примирення, роль держави, проти якої Москва й Варшава були готові дружити, уже відігравала Оттоманська Порта. Мало того що Стамбул дедалі активніше почав цікавитися справами в центрально-східній частині Європи, ще й до царської і королівської столиць доходили поголоски про налагодження стосунків з Османами гетьмана Петра Дорошенка. А це — на випадок війни з Османами — створювало величезні проблеми як для Москви, так для і Варшави.

За таких умов Москва, демонструючи свою добру волю, пішла на поступки Варшаві у справі територіальної належності Інфлянтів (Лівонії та Ліфляндії), а рада сенату Речі Посполитої ухвалила поступитися російській стороні в інших спірних питаннях. При цьому Ян II Казимир наказав своїм уповноваженим на перемовинах комісарам укласти мир на тих умовах, що їх пропонує уряд Олексія Михайловича, аби лише в ньому була стаття про військовий союз з Росією, спрямований проти татар, козаків і Порти.

Тридцятого січня 1667 р. в селищі Андрусів, поблизу Смоленська, перемир'я було підписано. Згідно з умовами договору, польська сторона погодилася на передачу цареві Смоленського воєводства, Чернігівщини, Сіверщини, Стародубщини, лівобережної частини Київського воєводства і на два роки Києва (до 15 квітня 1669 р.). Під владою короля залишалася правобережна частина Гетьманщини, населення якої цар «звільняв» від присяги «на підданство». Запорозька Січ потрапляла під спільний протекторат царя й короля. За втрачені шляхтою маєтності на теренах Лівобережної України царський уряд зобов'язувався сплатити компенсацію в сумі мільйона злотих (близько 200 тисяч рублів). У військовій сфері договір закріпив положення, що передбачало координацію дій обох держав у боротьбі з агресивними діями Кримського ханату та Оттоманської Порти.

Попри тимчасовий характер задекларованих в Андрусівському договорі положень і перегляд значної частини з них у наступні роки, перемир'я зафіксувало на міжнародно-правовому рівні важливі зміни в системі міжнародної взаємодії Центрально-Східної Європи, визначальною рисою якої стало поступове посилення позицій Російської держави та, натомість, занепад впливів Речі Посполитої. Перемир'я викликало негативну реакцію керівництв Австрії, Франції, Голландії, Англії. Але, зрозуміло, найбільш негативно Андрусівський договір був оцінений як на Правобережжі, так і на Лівобережжі України. Адже саме коштом українських інтересів відбувалася ця геополітична трансформація. І саме в угоді 1667 р. вперше в міжнародному акті було зафіксовано принцип поділу території Української козацької держави навпіл по Дніпру. Отож і не дивним було означення суті події, сформульоване відомим козацьким літописцем Самійлом Величком: «На всім козакам невигідному Андрусівському торгу».

Під враженням інформації про укладення угоди гетьман Дорошенко вже 1 березня 1667 р. звернувся до козаків з універсалом, закликаючи їх готуватися до війни, бо «про нашу шкуру йде торг». А по тому, у середині травня, вирядив до Стамбула посольство, доручивши йому порушити перед султаном клопотання про прийняття України під турецьку протекцію.

Кардинальним чином вплинули новини з Андрусова й на розвиток подій на Лівобережжі, де врешті-решт «прозрів» щодо намірів Москви в Україні «вірний царський підніжок» Іван Брюховецький.

«Мова йде не про ремінчик, але про цілу шкуру нашу».

Війна з Москвою на Лівобережжі

У січні 1668 р., на свято Богоявлення, гетьман Брюховецький скликає полковників і генеральних старшин в Гадяч на старшинську раду. На ній царський ближній боярин заявляє, що «ганебні» Московські статті 1665 р. він підписав під примусом, що Москві не можна ні в чому вірити, що укладений царем з польським королем договір спустошить Україну та загубить усю старшину козацьку, а відтак прийшов час розірвати стосунки з Москвою та, разом з правобережним гетьманом Дорошенком, під протекцією турецького султана добиватися возз'єднання козацької України спільно. Спершу вищі козацькі старшини Лівобережжя сприйняли слова свого гетьмана як спосіб перевірити їхню благонадійність, і не більше. Отож і довелось Івану Мартиновичу брати до рук хреста й на ньому присягати в щирості свого доленосного задуму. І вже після цього й козацькі старшини присягнули на святому хресті в усьому підтримувати свого гетьмана й допомагати йому в справі визволення козацького краю.

Учасники ради ухвалили рішення позбутися московської військової присутності без кровопролиття. Передбачалось, що спершу воєводам дадуть можливість вивести залоги ратників з українських міст, а коли вже ті не погодяться виконати ультиматум, козаки візьмуться за зброю.

По завершенні ради делегація на чолі з генеральним обозним Микитою Безпалим відправляється до Стамбула із завданням просити султана про взяття Лівобережного Гетьманату під свою протекцію й оборону. Передбачалось просити в Мехмеда IV, аби він визнав Брюховецького «князем Руським в Києві; а жити б йому в підданстві турецькому як і князь семигородський». Водночас посли лівобережного регіментаря поспішили за допомогою і до резиденції правобережного гетьмана, до Чигирина, і в столицю кримського хана, до Бахчисарая. Реагуючи на «прозріння» Брюховецького, наприкінці січня Дорошенко скликав у Чигирині старшинську раду, аби повідомити на ній присутніх про ухвали лівобережної старшини. Участь у раді беруть також представники Запорозької Січі, Кримського ханства, посланці гетьмана Брюховецького, а також... єпископа Мефодія, котрий помирився з гетьманом якраз напередодні його доленосного «прозріння».

Затіяна Брюховецьким гра була вкрай ризикованою і могла закінчитися, так і не розпочавшись. Отож єпископ Мефодій радив йому бути максимально обережним: «...для Бога не оплошайся, милість твоя. Як бачу, мова йде не про ремінчик, але про цілу шкуру нашу». Конкретно ж владика радив пильно слідкувати за діями нового начальника Посольського приказу Лаврентія Ордина-Нащокіна, котрий, на думку духовної особи, приводив на те, «аби вас, гуртом з нами, взявши за шиї, ляхам видати». Утім, надовго приховати свої плани від царських воєвод в Україні Брюховецькому все ж не вдалося. Витік інформації стався через ніжинського протопопа Симеона Адамовича, котрий розповів про таємну старшинську раду, що відбулася на Богоявлення в Гадячі, ніжинському воєводі, а той поспішив оповістити старшого царського воєводу в Україні — воєводу київського Петра Васильовича Шереметьєва.

Хто знає, чи повірив би Шереметьєв цим лихим для російських інтересів чуткам, якби інформація з Ніжина не підтвердилась з інших джерел. Так, прилуцький воєвода Кирило Загряський доповідав Шереметьєву, що міщани і поспільство прилуцьке «чинятца непослушны и по переписным и окладным книгам в твою великого государя казну денежных и хлебных и всяких доходов, по наученью асаула Йвана Маценка, не плотять и впредь платить не хотят». У деяких містечках і селах Прилуцького полку всі міщани і сільський люд повписувались у козаки, так що й податків