Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

в посполитому рушенні шляхтичі з литовських і білоруських земель. Зіткнувшись із загрозою московського завоювання, шляхтичі вимагали від великого князя скликати спільний із польськими послами сейм, аби на ньому конституювати унію двох держав. Крім об’єднання мілітарних зусиль на міжнародній арені, унія з Королівством Польським обіцяла шляхті Великого князівства значні переваги й у політичній сфері. Адже було очевидним, що об’єднання можливе за умови наближення політичної системи князівства до польського зразка, де шляхетські вольності, здобуті в роки екзекуційних змагань шляхти, вабили нобілітет чи не всієї Європи.

Важливим було й те, що литовське лицарство під тиском Москви намагалось будь-що поєднатися з польською шляхтою, аби не стати жертвою Івана Грозного, поголоски про тиранію якого ширилися цілою Європою. Тож не дивно, що, наприклад, лицарство Берестейського повіту, виряджаючи своїх представників на вальний сейм 1568 р., дало їм наказ: «Не повертатись додому без хоч би якоїсь унії». Втім, шлях до поєднання виявився не простим.

Принциповими супротивниками об’єднання держав і поширення на Литву результатів екзекуційної діяльності польської шляхти були литовські магнати, котрим вдалося зосередити у своїх руках фактичну владу, підпорядкувавши своїй волі й дрібне, і середнє лицарство.

Доленосний сейм у Любліні 1569 р.

Скликаний королем для залагодження справи об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-Руського сейм зібрався в Любліні 20 січня 1569 р. та тривав аж до 12 серпня. Справа об’єднання просувалась вкрай важко й повільно. Найвпливовіші магнати з Литви повністю контролювали посольську депутацію Великого князівства й робили все можливе, аби задуми короля та його прибічників не просувалися до своєї реалізації ні на крок. Місяць сторони залагоджували формальні питання розгляду справи. Наступний місяць минув у безперспективних дебатах щодо змісту унії. Польська сторона відстоювала проект створення унітарної держави, коли до більш розвинутої в політичному плані Корони Польської приєднаються землі, що досі становили державну територію Великого князівства. Литовці натомість наполягали на прийнятті свого проекту, що передбачав збереження державної відрубності князівства, консервації його державних органів та окремішнього сейму.

Враховуючи той факт, що в ході люблінського сеймикування з литовського боку озвучувались винятково думки та пропозиції трьох найвпливовіших послів-магнатів (решті ж посольської братії взагалі було заборонено брати слово), знаходження компромісу виглядало вкрай проблематичним. А коли ж терпець короля урвався і він викликав особисто Радзивілла й Ходкевича на засідання сенату, аби вони роз’яснили свою позицію, ті вночі проти 1 березня під покровом темряви взагалі покинули Люблін. Слідом за литовською аристократією подібним чином зробили й окремі магнати з України.

Утім, демарш литовських і руських магнатів обернувся їхньою тяжкою поразкою. Реакція короля виявилась миттєвою і достатньо ефективною. За відсутності литовської делегації поляки вирішили реалізувати свою давню мрію — прилучити до Польської Корони українські землі. Ідеологічну базу таким інкорпораційним задумам польської еліти було створено вже давно. Покладаючись на повідомлення безіменного історика кінця XI — початку XII ст. Ґала Аноніма, котрий включив до своєї хроніки недостовірний сюжет про опанування 1018 р. королем Болеславом Хоробрим (тестем опонента Ярослава Мудрого Святополка Окаянного) Києва із символічним рубанням мечем київських Золотих воріт (від якого на мечі залишилась щербина — «меч-щербець»), на середину XVI ст. польські історіографи виробили струнку, хоч і доволі сумнівну, концепцію підвладності Київської Русі Польщі.

Пробувати новий політичний курс оточення короля вирішило на підданих великого литовського князя, серед яких найсильнішими були пропольські настрої, — Підляшші та Волині. 5 березня сейм ухвалив акт інкорпорації до складу Корони Польської Підляшшя, згодом така ж доля спіткала й Волинське воєводство. Після таких відверто недружніх актів польської еліти на Литві почали готуватись до війни. Утім, тверезий глузд підказав магнатам погодитися з таким розвитком подій, і на початку червня литовська делегація повернулась до Любліна. 17 червня Ходкевич від імені своїх товаришів у сенаті почав слізно благати Зиґмунта II Августа не віддавати їх Короні Польській — «до поневолення і сорому їх дітей». Зиґмунт II Август, як записано в джерелах, також зі сльозами відповів, що Бог живе там, де є любов, а отже, саме такою і є Божа воля. Коли ж Ходкевич таки погодився на унію, всі сенатори з вигуками радості зірвались на ноги. Ухваливши принципове рішення, сторони перейшли до дебатування деталей унії. Загалом робота була завершена на кінець червня, і 1 липня 1569 р. акт унії був затверджений на сеймі окремо депутатами від Корони Польської та Великого князівства Литовського.

Акт Люблінської унії проголошував, що Корона Польська й Велике князівство Литовське зливаються в одне «неподільне ціле» і являють відтепер «одну спільну Річ Посполиту, яка з двох держав і народів в один люд і державу» перетворюються. На чолі держави мав постати єдиний монарх, котрий одночасно виступав би і королем польським, і великим князем литовським. Сейми мусили бути спільними. Вальний сейм Речі Посполитої мав ухвалювати конституції, чинні як у Короні, так і у Великому князівстві. Спільною також мала була зовнішня політика держави. Нобілітет усіх її частин отримував рівні права на всій території Речі Посполитої. Водночас поруч з унітарними за суттю нормами люблінські постанови конституювали й цілу низку положень, які забезпечували новоствореній державі федеративну побудову. Зокрема, виконавча влада новоствореної держави — за винятком особи монарха — залишалась відокремленою одна від другої. За сеймовими постановами 1569 р., Велике князівство мало право зберігати в межах республіки свою назву й титул монарха, власну структуру державних посад, власні збройні сили, фінанси, систему судочинства. Чинним залишався навіть свій звід законів — Статут 1566 р.

«Бо ж ми є народом так поштивим, що жодному народові на світі не поступимось...»

Інтереси українських земель Великого князівства у Любліні представляли понад 30 вищих достойників — воєводи, каштеляни, старости, хорунжі, а також земські посли. Найповажнішу й найвпливовішу частину делегації Русі-України становили представники княжих родин — київський воєвода Костянтин-Василь Острозький, волинський воєвода Олександр Чорторийський, староста житомирський Костянтин Вишневецький та його брат Андрій, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький та інші. Не менш імпозантно виглядало й гроно земських послів, серед яких були представлені такі шановані на Русі панські родини, як Олізари, Солтани, Гулевичі, Костюшки, Кірдеї, Семашки, Кошки, Шашковичі, Стрижовські...

Утім, у бурхливих сеймових дебатах 1569 р. представникам України-Русі не випало відіграти якоїсь помітної ролі. Чи не головною причиною пасивної поведінки української аристократії в Любліні було те, що вона, на відміну від опонентів з Литви, не вельми опиралася очікуваним змінам. Усвідомлюючи зовнішньополітичну слабкість Великого князівства, яка на українських землях ставала особливо відчутною під час кожного нового вторгнення