Читати книгу - "Код да Вінчі"

хибно витлумачили значення.

— Але як можна сказати ясніше, ніж сказано тут? — спитав він. — Ми стоїмо над підземним приміщенням, позначеним мечем і чашею, під стелею із зірок, в оточенні мистецьких виробів масонів. Усе вказує на Рослін.

— Гаразд, то покажіть мені той загадковий вірш, — вона розгорнула папірус і голосно й виразно прочитала:

Святий Грааль під Рослін вас чекає,

Де меч і чаша вхід охороняють.

Прикрашена мистецькими дарами,

Лежить під зоряними небесами.

Дочитавши, вона замовкла на кілька секунд, поки на її вустах не з’явилась усмішка здогаду:

— Ах, Жак!

Ленґдон з надією глянув на неї.

— Вам це зрозуміло?

Марі втомлено позіхнула.

— Містере Ленґдон, маю зізнатися вам. Я ніколи не була втаємничена в те, де є Грааль саме зараз. Але, звичайно ж, я була одружена із дуже впливовою людиною… і моя жіноча інтуїція дуже потужна. Щось говорить мені, що ви врешті-решт знайдете те, що шукаєте. Одного дня воно зійде до вас, — усміхнулась вона.

За дверима почулися кроки.

— Ви обоє зникли, — сказала Софі, виходячи до них.

— Я залишаю вас, — сказала бабуся, підійшовши до Софі, — на добраніч, принцесо! — Вона поцілувала Софі в чоло. — Не затримуй містера Ленґдона занадто довго.

Ленґдон і Софі провели поглядом бабусю, яка повернулася до будинку з нетесаного каменю. Коли Софі глянула на нього, в її очах він побачив бурю емоцій.

— Я сподіваюся, це не кінець.

«Для нас так само», — подумав він. Ленґдон бачив, що Софі приголомшена — усе в її житті змінилося за одну ніч.

— З вами все гаразд? Чи не забагато всього відбулося?

Софі тихо всміхнулася.

— У мене є родина. Це поки головне. Як складеться далі — покаже час.

Ленґдон мовчав.

— Ви трохи побудете в нас? — спитала Софі. — Принаймні кілька днів?

Ленґдон зітхнув, бо дуже хотів би цього.

— Вам треба деякий час побути з вашою родиною, Софі. А я завтра вранці повертаюсь у Париж.

Вони обоє мовчали. А потім Софі взяла його за руку й вивела з каплиці. Вони рушили вузькою стежкою нагору. Звідти відкривалась чудова панорама шотландського краєвиду, залитого блідим місячним сяйвом, який просіювався крізь хмари, що пливли геть.

Почали з’являтися зорі, а на заході одна цятка світилась яскравіше за інші. Венера. Прадавня богиня лила на землю своє тихе рівне світло.

Епілог

Роберт Ленґдон несподівано прокинувся. Щось йому наснилося. На купальному халаті біля його ліжка була монограма: отель «Ріц» Париж. Він побачив тьмяне світло, яке пробивалося крізь жалюзі. «Зараз вечір чи ранок?» — подумав він.

Йому було тепло, він добре відпочив. Він проспав мало не дві доби поспіль. Повільно сідаючи в ліжку, він зрозумів, що розбудило його… дивовижна думка.

Чи може таке бути?

Він завмер.

Не може такого бути.

Через двадцять хвилин після швидкого освіжаючого душу він вийшов з готелю, відчуваючи збудження, яке все зростало. Він пішов на схід, потім повернув на південь і так ішов, поки не побачив те, що шукав… знамениту королівську аркаду — всю з блискучого чорного мармуру. Ідучи вздовж неї, Ленґдон уважно дивився собі під ноги. І ось він за кілька секунд знайшов те, що шукав: кілька бронзових медальйонів, втиснених у землю у вигляді ідеальної прямої лінії. Кожен з тих дисків мав п’ять дюймів у діаметрі, і на них були викарбувані літери N та S.

Північ. Південь. Nord. Sud.

Він обернувся на південь і побачив продовження лінії, утвореної медальйонами, вздовж якої він і пішов.

Вулиці Парижа, які були йому добре знайомі вже багато років, прикрашали 135 таких бронзових знаків, вмонтованих у тротуари, внутрішні дворики й проспекти, утворюючи вісь із півночі на південь, яка йде крізь місто. Він одного разу пройшов цією лінією від Сакре-Кер на північ через Сену і, нарешті, до старовинної Паризької обсерваторії. Це тоді він збагнув значущість позначеного сакрального шляху.

Перший земний меридіан.

Перша нульова довгота світу.

Древня лінія Рози-Троянди в Парижі.

А тепер Ленґдон поспішав людною вулицею, відчуваючи, що він близький до мети. Менше ніж за квартал.

Святий Грааль під Рослін вас чекає.

Осяяння приходили до нього одне з одним. Соньєр написав Рослін (Roslin) на старовинний манер… меч і чаша… могила, прикрашена мистецькими дарами.

«Чи не про це хотів поговорити зі мною Соньєр? Чи я, сам того не знаючи, розгадав правду?»

І він почав бігти, відчуваючи під своїми ногами лінію Рози, яка вела його прямо до мети. Тільки-но він увійшов до тунелю Пасажу Рішельє, його всього охопив дрож передчуття. Він знав, що в кінці тунелю знаходиться найзагадковіший паризький монумент.

Піраміда Лувру.

Мерехтить у темряві.

Він милувався нею лише якусь мить. Озирнувшись, відчув, що його ноги знову побігли незримою дорогою, накресленою старовинною лінією Рози, несучи його через двір до Каррузель дю Лувр, до величезної клумби, засадженої травою, оточеної охайно підстриженим живоплотом, — саме на цьому місці відбувалися прадавні святкування поклоніння природі, відбувалися сповнені радощів ритуали, які славили плодючість богинь.

Ленґдон відчув, ніби він потрапив в інший світ, коли зупинився серед оточеної кущами великої площі, порослої травою. Цей майданчик тепер був вшанований одним з найдивніших пам’ятників. Прямо в центрі в землю врізалась гігантська скляна піраміда, яку він побачив кілька днів тому, входячи в Лувр.

Обернена піраміда.

Схвильований Ленґдон підійшов до краю і зазирнув у підземелля Лувру, залите бурштиновим світлом. Його очі розгледіли не лише масивну перевернуту піраміду, а й те, що було прямо під нею. Там, на підлозі в кімнаті внизу, стояла невеличка конструкція… та, про яку він писав у своїй книзі.

І тут Ленґдон відчув, як у ньому пробуджується дрож відкриття. Він знову підвів очі на Лувр, і йому здалося, що величезні крила музею огортають його… зали, наповнені найкращими мистецькими творами світу.

Да Вінчі, Боттічеллі.

Прикрашена мистецькими дарами.

Усвідомлюючи диво, він усе дивися вниз крізь скло на маленьку конструкцію.

«Я маю підійти туди!»

Він повернувся з подвір’я до входу в Лувр у вигляді піраміди. Останні відвідувачі виходили з музею. Увійшовши через обертові двері,