Читати книгу - "Картковий будинок"

Дев’яносто дев’ять голосів.

У залі запала мертва тиша, аж поки буксир, що прямував Темзою вгору по течії, тричі не прогудів. Прокотився сміх, згладжуючи напругу, а Семюел пробубнів: шкода, що власники буксирів не голосують. Він був явно розчарований, що опинився так далеко від перемоги.

— Френсис Уркгарт — дев’яносто один голос.

Уркгарту дали місце на одній з довгих лав попереду; він мовчки вдячно кивнув.

— Патрик Вултон — дев’яносто один голос.

І все. Кімната вибухнула. Ніхто більше не звертав уваги на Ньюледза. Він спробував перекричати гомін.

— Оскільки не було обрано жодного кандидата, буде другий тур виборів, за тиждень від сьогодні. Хотів би нагадати усім, що ті, хто бажає висуватися на друге голосування, повинні переподати мені свої кандидатури до четверга. Оголошую збори закритими!

Та на нього ніхто вже не звертав щонайменшої уваги.

Розділ сороковий

Політична дружба — це всього-на-всього видимість, яку легко стерти.

Кабінет Уркгарта до краю заповнили колеги й алкоголь. Святкування було в самому розпалі. Це був один з найкращих кабінетів, доступних членам, з витонченим вікном, що відкривало чудовий краєвид на старовинний готичний замок архієпископа Кентерберійського у Аамбеті на тому боці річки. «Різні боки»,— як часом роздумував Уркгарт. Він стояв, роздаючи напої, поки щораз більше нових гостей тиснуло йому руку і вітало. Деякі з цих облич він бачив уперше за всю кампанію, та це не мало значення. Нові обличчя означають нові голоси.

— Чудово, Френсисе. Неперевершений результат. Думаєте, ви зможете перемогти? — поцікавився один з його старших парламентських колег.

— Гадаю, що так,— відповів Уркгарт з тихою впевненістю.— Я маю такі ж самі шанси, як і будь-хто інший.

— Думаю, ваша правда,— сказав його колега, гасячи внутрішній вогонь великим ковтком чогось білого.— Молодий Семюел, може, й попереду, та його кампанія іде на спад. Боротьба тепер точиться між набитими руками, вами й Патриком. І, Френсисе, я хочу, щоб ви знали, що маєте мою щиросердну підтримку.

«Про що, звісно ж, ти захочеш, щоб я згадав, коли візьму в руки прем’єрське шефство»,— подумав про себе Уркгарт, вдячно пхикнувши, а Мортіма, яка, незважаючи на тисняву, пурхала кімнатою, ніби той серафим, оновила спорожнілий келих і обдарувала чарівною посмішкою.

Один з Уркгартових молодших прихильників дістав коробку нагрудних значків і проштовхувався кімнатою, чіпляючи їх на піджаки. На значках стояло просто «ФУ». Молодий політик, наполеонівської статури і зашарілий, опинився біля Мортіми. Він захоплено простягнув один зі значків у звичному напрямку до її грудей. Очі в нього були милі, але, поки його рука наближалася до її пазухи, ставали дедалі невпевненішими. Тоді він зустрівся з її очима — і відвів погляд, ніби його хльоснули батогом.

— О Боже. Вибачте. Гадаю, цьому місце не тут,— бовкнув він і зник у натовпі.

— Звідки у тебе ці люди? — прошепотіла вона з жартівливим трепетом у вухо своєму чоловіку.

— Коли він підросте, з нього може вийти велика людина.

— Якщо підросте, пришли його до мене. Я дам тобі знати.

Новоприбулі досі вливалися в кімнату.

— Звідки їх стільки? — запитала Мортіма, стурбована, що у них можуть скінчитися напої.

— О, деякі з них були дуже заклопотані,— відказав він.— Вони вже засвітилися на прийомах як у Семюела, так і у Вултона, враховуючи, що ніколи не завадить перестрахуватися. І тобі теж, так, люба? Перестрахуватися?

— Я люблю знати, на якому я світі, Френсисе.

— Звісно, люба. Саме тому я й маю дружніх організаторів у партіях Майкла і Патрика, вони рахують голови, збирають обличчя. Переконуються.

Вони зазирнули одне одному в очі, на хвильку забувши про товкотнечу навколо.

— Хай чого це коштуватиме, Френсисе.

— А ти хочеш знати чого?

Вона похитала головою.

— Ні, не більше, ніж хочеш знати ти, любий,— розвернувшись, вона продовжила виконувати свої обов’язки.

Десь на фоні продовжував настирливо дзвонити телефон, передаючи вітання і запитання. Уркгартова секретарка відповідала на дзвінки у перервах між відкорковуванням пляшок і теревенями, а зараз вона підійшла до Уркгарта, і її обличчя насуплено морщилося.

— Це вас,— хутко прошепотіла вона.— Роджер О’Ніл.

— Скажіть йому, що я зайнятий і передзвоню пізніше,— розпорядився він.

— Але він дзвонив і раніше. Голос дуже стривожений. Попросив переказати вам, що це «до усрачки нагально», як він сам висловився.

Нетерпляче лайнувшись, Уркгарт відійшов від гостей до вікна, де письмовий стіл надав йому невеликий притулок від виру святкування.

— Роджере? — мовив Уркгарт м’яким голосом і обвів ясним поглядом кімнату з гостями, не бажаючи, щоб ті дізналися про його внутрішнє роздратування.— Це справді горить? У мене тут повна кімната людей.

— Вона викрила нас, Френсисе. Та срана сука — вона знає, я впевнений. Вона знає, що то був я, і викриє вас наступним, корова. Я нічого їй не сказав, та вона вийшла на слід, і лише богу відомо як, але...

— Роджере, послухайте уважно. Візьміть себе в руки,— тон Уркгарта лишився під контролем, але він відвернувся до вікна, подалі від тих, хто може прочитати по губах.

Та О’Ніл все тараторив, гнав, ніби експрес без машиніста.

Уркгарт урвав його.

— Роджере, скажіть повільно і чітко, що й до чого.

Тарахкотіння почалося знову, й Уркгарт був змушений слухати, намагаючись розібрати хаотичну суміш слів, лопотання і чмихів.

— Вона прийшла побачитися зі мною, корова з журналістського лобі. Я не знаю, Френсисе, це не я, і я нічого їй не казав. Я відкараскався від неї, гадаю, вона пішла задоволена. Та вона якось натрапила на слід. Знає все, Френсисе. Про педингтонську адресу, комп’ютер. Навіть про те довбане злите опитування. Та й той байстрюк Кендрик, певно, розпустив язика. Господи, Френсисе. Тобто, а якщо вона мені не вірить?

— Притримайте язика на хвильку,— скипів, посміхаючись, Уркгарт.— Хто, Роджере? Про кого ви говорите?

— Сторін. Меті Сторін. Вона казала...

— У неї є якісь надійні докази? Чи вона просто здогадується?

О’Ніл спинився на одну-єдину мить.

— Гадаю, нічого певного. Самі здогадки. Окрім...

— Окрім чого?

— Їй сказали, що я якось пов’язаний з відкриттям педингтонської адреси.

— Як, на бога...

— Я не знаю, Френсисе, я, бляха, не знаю. Та все добре, не варто перейматися, вона думає, ніби я зробив це для Колінґриджа.

— Роджере, я б радо...

— Послухайте, усю