Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Відьмак. Володарка Озера

Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 153
Перейти на сторінку:
у Кайнгорні розводили соняшник і люпин. Зараз не розводять, бо вегетація тих овочів є неможливою: там занадто холодно. А чи ти знаєш про те, що в Кедвені були виноградники? Вина з тамтешньої лози не були, може, найкращими, бо з документів, що збереглися, випливає, що були задешевими. Але ними все одно обпивалися місцеві поети. Тепер у Кедвені виноград не росте зовсім. Тому що зараз зими, на відміну від колишніх, приносять сильні морози, а сильний мороз виноград убиває. Не просто гальмує вегетацію, а вбиває. Нищить.

— Я розумію.

— Так, — замислилася Німуе. — Що б тут іще додати? Може, те, що сніг у Тальгарі випадає в середині листопада й суне на південь зі швидкістю понад п’ятдесят миль за добу? Що на зламі грудня та січня завірюхи бувають над Альбою, де ще сто років тому сам сніг був сенсацією? А те, що сніги тануть, а озера в нас відмерзають у квітні, знає ж кожна дитина! І кожна дитина дивується, чого б то місяць той зветься квітнем. Тебе це не дивувало?

— Не дуже, — зізналася Кондвірамурс. — Зрештою, у нас, у Віковаро, говорять не «квітень», а «ложноцвіт». Або по-ельфійськи Birke. Але я зрозуміла, на що ти натякаєш. Назва місяця походить із часів давнішніх, коли у квітні й справді все розквітало…

— Ті давнішні часи були лише сто, сто двадцять років тому. Це ж майже вчора, дівчино. Ітліна мала абсолютну слушність. Її провіщення точні. Світ зникне під товщею льоду. Цивілізація загине через провину Нищительки, яка могла, мала відкрити дорогу для порятунку. Як відомо з легенди, вона того не зробила.

— З причин, які легенда не пояснює. Чи пояснює за допомогою каламутного й наївного мораліте.

— Це правда. Але факт залишається фактом. Фактом є Білий Холод. Цивілізація північної півкулі приречена на загибель. Вона зникне під кригами льодовика, що поширюється, під вічною мерзлотою та снігом. Утім, немає причин панікувати, бо це станеться трохи пізніше.

Сонце вже повністю зайшло, з поверхні озера зник сліпучий відблиск. Тепер на воду лягла смуга куди м’якішого, лагіднішого світла. Над вежею Ініс Вітре зійшов місяць, світлий, наче перерубаний сокирою навпіл золотий талар.

— Як довго? — запитала Кондвірамурс. — Як довго, по-твоєму, воно триватиме? Тобто скільки ми маємо часу?

— Багато.

— Скільки, Німуе?

— Якісь три тисячі років.

На озері, на човні, Король-Рибалка гупнув веслом і вилаявся. Кондвірамурс голосно зітхнула.

— Ти трохи мене заспокоїла, — сказала вона за мить. — Але лише трохи.

* * *

Наступне місце було одним із найпаскудніших, які Цірі відвідала: напевне, перебувало в першій десятці, а то й очолювало її.

Був то порт, портовий канал — вона бачила човни та галери біля причалів і кнехтів, бачила ліс щогл, бачила вітрила, що важко обвисли в нерухомому повітрі. Навколо повз і звивався дим, клуби смердючого диму.

Дим уставав з-за кривих хатинок, що стояли над каналом. Звідти було чути голосний, надривний плач дитини.

Кельпі зафоркала, сильно трясучи головою, відступила, б’ючи копитами об бруківку. Цірі глянула вниз і помітила мертвих щурів. Ті лежали всюди. Мертві, скручені в муках гризуни з блідими рожевими лапками.

«Щось тут не так, — подумала вона, відчуваючи, як охоплює її жах. — Щось тут не так. Утікати звідси. Утікати якнайшвидше!»

Під обвішаним сітками та линвами стовпом сидів чолов’яга в розхристаній сорочці, з головою, схиленою на плече. За кілька кроків далі лежав інший. Не схоже було, що сплять. Навіть не здригнулися, як підкови Кельпі застукотіли об каміння поблизу них. Цірі схилила голову, проїжджаючи під лахміттям, розвішаним на мотузках, від якого йшов терпкий запах бруду.

На дверях однієї з руїн виднівся хрест, вимальований вапном чи білою фарбою. З-за даху в небо вставав чорний дим. Дитина все ще плакала, десь удалечині хтось кричав, десь ближче хтось кашляв і хрипів. Вив пес.

Цірі відчула, як сверблять у неї долоні. Глянула.

Руки в неї, наче в кмині, були в чорних цятках бліх.

Вона крикнула на все горло. Уся трясучись від жаху й відрази, почала обтрушуватися й збивати комах, різко вимахуючи руками. Сполошена Кельпі кинулася в галоп, Цірі мало не впала. Стискаючи боки кобили ногами, вона обіруч чесала волосся, струшувала куртку та сорочку. Кельпі чвалом увірвалася на вуличку, затягнену димом. Цірі крикнула, перелякана.

Їхала вона крізь пекло, крізь інферно, крізь найкошмарніший із кошмарів. Серед будинків, позначених білими хрестами. Серед тліючих куп шмаття. Серед померлих, що лежали поодинці, і тих, що лежали купами, одне на одному. І серед живих, обдертих, напівголих примар із запалими від болю щоками, які повзали в гною, кричали мовою, яку вона не розуміла, простягаючи до неї худі, укриті жахливою кривавою коростою руки…

«Тікати! Тікати звідси!»

Навіть у чорному ніщо, у небутті архіпелагу місць, Цірі ще довго відчувала в ніздрях ті дим і сморід.

* * *

Наступне місце також було портом. Також був тут причал, був укріплений палями канал, у каналі — коги, баркаси, шкути, човни, а над ними — ліс щогл. Але тут, у цьому місці, над щоглами весело покрикували чайки, а смерділо звичайно й звично: мокрим деревом, смолою, морською водою, а також рибою в усіх трьох базових варіаціях: свіжою, несвіжою та смаженою.

На палубі найближчого кога лаялися двоє чоловіків, перекрикуючись на підвищених тонах. Вона розуміла, що вони говорять. Ішлося про ціну на оселедець.

Неподалік була таверна, з її відкритих дверей виривався сморід тухлятини та пива, чути було голоси, брязкіт, сміх. Хтось гарчав непристойну пісеньку з тим самим приспівом:

Luned, v’ard t’elaine arse,

Aen a meath ail aen sparse!

Вона знала, де була. Ще до того, як прочитала на кормі назву одного з галеасів — «Евалл Муйре». І порт приписки: «Баччала». Знала, де вона опинилася.

У Нільфгарді.

Утекла ще до того, як хтось устиг звернути на неї увагу.

Утім, раніше, ніж вона встигла пірнути в ніщо, блоха, остання з тих, що обсіли її на попередньому місці, яка пережила подорож у часі й просторі, зачаївшись на полі куртки, скочила довгим блошиним скоком на портового кнехта.

Ще того само вечора блоха поселилася на линялому хутрі щура, старого самця, ветерана багатьох щуриних битв, про що свідчило відгризене біля самого черепа вухо. Ще того само вечора блоха та щур закорабелилися. А вже наступного ранку пішли в рейс. На хольку, старому, занедбаному та дуже брудному.

Хольк звався «Катріона». Та назва мала увійти в історію. Але тоді про це не знав іще ніхто.

* * *

Наступне місце — хоча насправді

1 ... 72 73 74 ... 153
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Володарка Озера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Володарка Озера"