Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

class="p1">— Відпустіть мене! — волав затриманий. — Він напав на мене!

— Замовкни. Починаєш діяти на нерви.

— Ви помилилися людиною! Жодних Журно я не знаю!

Адамберґ насупив брови і підсвітив посвідчення особи.

— Тебе ще й не звати Еллер-Девіллем? — здивовано запитав він.

— Ні! Ви самі бачите, що помиляєтеся! Той тип на мене напав!

— Поставте його на ноги, Ретанкур. І відведіть у машину.

Адамберґ підвівся й занепокоєно повернувся до Есталера.

З його одягу стікала брудна вода. Юнака звали Антуан Юрфен, він народився у Ветіньї, в Луар-е-Шер. Просто друг Марі-Бель? І старий на нього напав?

Есталер повернув до життя тіло стариганя, який тепер сидів біля нього, тримаючись за плече.

— Есталере, — наблизившись, запитав Адамберґ. — А чому ви не побігли, коли я вам наказав?

— Вибачте, комісаре, що не послухався. Але Ретанкур бігає втричі швидше за мене. Цей тип був уже поза зоною моєї досяжності. Тож я подумав, що вона — наш останній шанс.

— Дивно, що батьки назвали її Віолет[35].

— Знаєте, комісаре, немовля ж завжди маленьке, і ніяк не передбачиш, що воно перетвориться на універсальну бойову машину. Але вона як жінка дуже добра, — додав він. — Дуже люб'язна.

— Правда?

— Її просто треба знати.

— Як він?

— Він дихає, але вода потрапила йому в бронхи. До всього ж він іще й поранений, виснажений, з хворим серцем. Я викликав швидку, правильно?

Адамберґ став на коліна і спрямував ліхтарик в обличчя старого, який притулився до плеча Есталера.

— Чорт забирай. Декамбре.

Адамберґ узяв його за підборіддя і м'яко потрусив.

— Декамбре, це Адамберґ. Розплющіть очі, друже.

Декамбре із зусиллям підняв повіки.

— Це не Дамас, — слабко сказав він. — Вугілля.

До них під'їхала машина швидкої, і звідти вийшло двоє чоловіків, тримаючи в руках ноші.

— Куди ви везете його? — запитав Адамберґ.

— У Сан-Луї, — сказав один із санітарів, вантажачи старого.

Адамберґ дивився, як Декамбре кладуть на ноші й несуть у машину. Він витягнув з кишені свій телефон і похитав головою.

— Мобільний протік, — сказав він Есталеру. — Дайте мені свого.

Адамберґ збагнув, що тепер, навіть якщо Камілла й захоче зателефонувати, то не зможе зробити цього. Мобільний протік. От тільки це не мало значення, бо телефонувати Камілла не хотіла. Ну й добре. Не телефонуй більше. І тікай, Камілло, тікай.

Адамберґ набрав домашній номер Декамбре. Слухавку взяла Єва, яка досі не спала.

— Єво, дайте слухавку Лізбет, це терміново.

— Лізбет у кабаре, — сухо відповіла Єва. — Вона співає.

— Тоді дайте мені номер кабаре.

— Не можна заважати Лізбет, коли вона на сцені.

— Єво, це наказ.

Адамберґ почекав хвилинку і запитав себе, чи не перетворюється він на лягавого. Він чудово розумів, що Єва зараз сердита на весь світ, але зараз на це не було часу.

За десять хвилин він додзвонився до Лізбет.

— Я вже збиралася йти, комісаре. Якщо ви хочете повідомити, що звільнили Дамаса, я вас слухаю. Якщо ні, то й говорити немає про що.

— Я щоб повідомити, що на Декамбре напали. Його везуть у лікарню Сан-Луї. Ні, Лізбет, гадаю, все минеться, Ні, якийсь юнак. Не знаю, його будуть допитувати. Будьте ласкаві, приготуйте для нього сумку і не забудьте вкинути туди кілька книжок, як ітимете провідати. Ви будете йому потрібні.

— Це ви винні. Чому ви його викликали?

— Куди, Лізбет?

— Коли зателефонували йому. У вас там що, бракує людей у поліції? Декамбре — не ваш запасний солдат.

— Я не телефонував йому, Лізбет.

— Тоді це був хтось із ваших колег, — заявила Лізбет. — Дзвонили від вашого імені. Я ще не збожеволіла. Це ж я передавала повідомлення про зустріч.

— Набережна Жеммап?

— Об одинадцятій тридцять перед будинком № 57.

Адамберґ кивнув у темряві.

— Лізбет, нехай Декамбре не виходить зі своєї кімнати. Під жодним приводом, хто б не телефонував.

— То це не ви?

— Ні, Лізбет. Лишайтеся біля нього. Я надішлю вам агента на підмогу.

Адамберґ зателефонував у відділок.

— Бригадир Ґардон, — оголосив голос.

— Ґардоне, відправте людину в лікарню Сан-Луї, для охорони кімнати Ерве Дюкведіка. А ще двох агентів на вулицю Конвансьйон, до будинку Марі-Бель. Ні, так само, просто спостерігати за будинком. Нехай, коли вона завтра вийде, її приведуть до мене.

— Затримати, комісаре?

— Ні, приведіть як свідка. У літньої пані все гаразд?

— Вона трохи поговорила з онуком через ґрати. А тепер спить.

— Про що вони говорили, Ґардоне?

— Якщо чесно, гралися. У китайський портрет. Ну, знаєте, гра така на вгадування. А якби це був колір? А якби це була тварина? А якби шум? Потрібно вгадати обрану особистість. Не просто.

— Здається, їх зовсім не хвилює їхня доля.

— Зовсім. Літня пані трохи пожвавлює атмосферу у відділку. А цей Еллер-Девілль — непоганий хлопець, поділився коржиками. Зазвичай Мане готувала їх на молочній пінці, але тепер...

— Знаю, Ґардоне. Вона кладе вершки. Чи отримано результати експертизи деревного вугілля Клементини?

— Годину тому. Нічого, вони не збігаються. Ні сліду яблуні. Ясен, в'яз, біла акація — все, що продають у магазині.

— Чорт забирай.

— Знаю, комісаре.

Адамберґ повернувся в машину. Змоклий одяг прилип до тіла, а спина взялася дрижаками. Есталер сів за кермо, а Ретанкур — позаду разом із в'язнем. Він нахилився до дверцят.

— Есталере, це ви забрали мої черевики? — запитав він. — Я не можу знайти їх.

— Ні, комісаре. Я їх не бачив.

— Тим гірше, — сказав Адамберґ, перелазячи на переднє сидіння. — Не сидіти ж мені там усю ніч.

Есталер рушив. Юнак припинив волати про свою невинність, притиснутий неосяжною вагою Ретанкур.

— Відвезіть мене додому, — сказав Адамберґ. — І скажіть нічній команді починати допит Антуана Юрфена Еллер-Девілля Журно чи як там іще його звати.

— Юрфен, — пробурмотів юнак. — Антуан Юрфен.

— Встановлення особистості, домашньої адреси, перевірка алібі і все решта. А я ж займуся цим клятим деревним вугіллям.

— Де? — запитала Ретанкур.

— У своєму ліжку.

Випроставшись у темряві, Адамберґ заплющив очі. Три образи вимальовувалися крізь серпанок утоми і денних подій. Коржики Клементини, втоплений телефон, деревне вугілля. Він вигнав з думок коржики, оскільки ті не мали жодного