Читати книгу - "Нетопир"

не дуже швидко і не надто голосно. — Ти сказав, що поведешся з нею, як джентльмен. Я покладаюся на тебе.

— Не намагайся розбудити мою совість, Харрі. Марно. Я психопат. Ти знав, що я це знаю? — Тувумба розсміявся. — Страшно, правда? Ми, психопати, не повинні знати, хто ми. А я завжди це знав. І Отто. Отто знав, що я час від часу повинен їх карати. Але Отто не вмів довго тримати язика за зубами. Він усе розповів Ендрю і міг усе зіпсувати. Я мусив діяти. Того вечора, коли Отто поїхав у Сент-Джордж, я зачинився в його квартирі і прибрав звідти все, що могло нас пов’язувати: фотографії, подарунки, листи — всяку всячину. Раптом — дзвінок у двері. Я обережно поглянув униз через вікно в спальні і страшенно здивувався, побачивши Ендрю. Спочатку я не хотів відчиняти. Але потім подумав, що мій попередній план от-от провалиться. Назавтра я збирався прийти до Ендрю в лікарню і принести йому чайну ложку, запальничку, одноразовий шприц і маленький пакетик такого жаданого героїну власного приготування.

— Смертельну суміш.

— Можна сказати й так.

— Чому ти був упевнений, що він його візьме? Він же знав, що ти вбивця.

— Він не знав, що я знав, що він знає. Розумієш, Харрі? Він не знав, що Отто видав себе. До того ж під час ломки наркоман починає ризикувати. Наприклад, довірити тому, хто, як він гадає, вважає його батьком. Та що тепер про це говорити. Він утік з лікарні і стояв унизу.

— І ти вирішив його впустити?

— Знаєш, як може працювати людський мозок, Харрі? Тобі відомо, що довгі, заплутані сни, які, як нам здається, тривають усю ніч, насправді проносяться в мозку за кілька секунд із фантастичною швидкістю. Приблизно так само мені в голову зайшов новий план: обставити все так, ніби за всім стоїть Ендрю Кенсинґтон. Присягаюся, до цього мені таке й на думку не спадало! Я натиснув на кнопку і відчинив йому, потім почекав, доки він підніметься, а сам сховався за дверима з хусткою.

— З ацетиловим ефіром.

— …потім я прив’язав Ендрю до стільця, дістав наркоту і той героїн, що був у мене з собою, уколов йому, щоб він посидів спокійно до мого повернення з театру. Вертаючись назад, я дістав ще героїну і влаштував для нас з Ендрю справжнє свято. Так, ми чудово повеселилися, а коли я пішов, він повісився на люстрі.

Знову тихий сміх. Харрі намагався дихати рівно, спокійно. Так страшно йому ще ніколи не було.

— Що ти мав на увазі, коли казав, що час від часу повинен їх карати?

— Що?

— Ти сказав, що мусиш їх карати.

— А, он ти про що. Як тобі напевно відомо, психопати часто страждають на параною чи інші манії. Моя манія — це те, що я маю помститися за свій народ.

— Ґвалтуючи білих жінок?

— Бездітних білих жінок.

— Бездітних? — здивувався Харрі.

Так от що об’єднувало жертв, от чого вони не помітили в розслідуванні! Не дивно, що у таких молодих жінок не було дітей.

— Звичайно. Невже ти цього не зрозумів? Terra nullius, Харрі! Коли ви прийшли сюди, то вирішили, що раз ми не засіваємо землю, вона нам не потрібна. Ви віднімали в нас нашу землю, ґвалтували її і вбивали на наших очах. — Тувумбі не треба було підвищувати голос — і так було чути кожне слово. — Ваші бездітні жінки — це моя terra nullius, Харрі. Якщо ніхто їх не запліднив, отже, вони нічийні. Я всього лиш керуюся логікою білих і чиню, як вони.

— Але ж ти сам називаєш це манією, Тувумбо! Ти сам розумієш, який ти хворий!

— Звичайно, я хворий. Але мені подобається моя хвороба, Харрі. Вона позбавляє мене від іншої, небезпечної хвороби, від якої організм перестає чинити опір і розкладається. Не применшуй роль маній, Харрі. Вони важливі у будь-якій культурі. Ваша християнська віра, наприклад, відкрито промовляє, як важко вірити, як сумніви терзають навіть найбільш мудрих і праведних священиків. Але ж хіба визнати сумнів не однаково, що припустити: віра людини — її манія, уява, проти якої змагається її розум? Не можна так просто відкидати свої манії, Харрі. Можливо, винагорода чекає по той бік веселки.

Харрі ліг на ліжко. Він намагався не думати про Бірґіту, про те, що в неї немає дітей.

— А як ти дізнавався, що вони бездітні? — почув він свій власний хрипкий голос.

— Я запитував.

— Запитував…

— Деякі говорили, що в них є діти, — гадали, я пожалію їх заради дітей. Я давав їм тридцять секунд, щоб це довести. На мою думку, мати, яка не має при собі фото, де вона знята з дитиною, — це не мати.

Харрі стало не по собі.

— А чому блондинки?

— Ну, не сказати, що це правило. Просто так було менше шансів, що вони належать до мого народу.

Харрі намагався не думати про білосніжну шкіру Бірґіти.

Тувумба тихенько засміявся:

— Розумію, Харрі, тобі багато що хочеться дізнатися, але розмови по мобільнику — дорога розкіш, ну, а в таких ідеалістів, як я, грошей завжди обмаль. Ти знаєш, що робити. І чого не робити.

І він поклав слухавку. Поки вони говорили, кімната поринула в сірі сутінки. З прорізу дверей обережно виповз тарган і зупинився, ніби розвідуючи обстановку. Харрі зіщулився під ковдрою. За вікном розпочав свій пізній концерт птах кукабурра. Кінґз-Крос знову заповнила нічна метушня.

Харрі снилася Кристина. Можливо, минуло всього декілька секунд швидкого сну, а може, й більше, бо перед очима, здавалося, промайнуло півжиття. Кристина, в зеленому халаті Харрі, гладила його по волоссю і просила поїхати з нею. Він запитав куди, але вона вже стояла край прочинених балконних дверей, і дитячі голоси у дворі заглушали її голос. Інколи його так сліпило сонце, що все для нього зникало.

Він підвівся з ліжка, підійшов ближче, щоб почути її відповідь, та вона лунко засміялася і втекла на балкон, скочила на перила і зеленою кулькою злетіла вниз. Повільно кружляючи над дахами, вона кричала: «Приходьте всі! Приходьте всі!» Потім уві сні він бігав по всіх знайомих і запитував, де буде свято. Але ті або не знали, або вже поїхали. Тоді він пішов у Фроґнербад, та йому забракло грошей на вхідний квиток, і довелося перелазити через огорожу.

Опинившись по той бік огорожі, він зрозумів, що сильно подряпався: червона доріжка крові тяглася за ним по траві, щебінці і сходинках вежі. Навколо не було ні душі, Харрі горілиць і почав дивитися