Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

устократ легший, аніж попереднє відчуття свинцевої тяжкості.

Він пережовував подумки щойно почуте від Сахна. Намагався зрозуміти, що це означало. Але новина логічному поясненню не піддавалася. Видно, мозок іще не працював.

– Чого ти кривишся? – запитав Сахно.

– Я не розумію… – зізнався Нік.

– А що тут розуміти? Коли ми зробимо свою справу, один із нас отримає вказівку позбутися іншого, а потім із тим, хто залишився, буде ще легше розібратися!.. Зрозуміло?

Зміст слів Сахна дійшов до Ніка миттєво.

– Ти до цього давно додумався? – запитав він.

– Як тільки отримав упаковку піґулок і почув, що мене врятує людина в такому ж джинсовому костюмі, як у мене.

Запало мовчання. Нік знову приліг на спину і дивився в стелю. На його очах стеля піднімалася, немов поверталася на своє законне місце. Біля плити Сахно про щось «говорив» із дівчиною.

– Як її звуть? – запитав хвилин через п’ять Нік, не повертаючи голови і не відволікаючись від білизни стелі.

– Уллі, Ульріка… – відповів Сахно.

– Красиво… – видихнув Нік. – Це ти з нею був днями в Кобленці?

Сахно різко підійшов.

– Звідки ти знаєш?

– Отам десь газета, – Нік показав рукою убік столу. – Напевно, на підлозі. Мені її в скриньку підкинули…

Сахно приніс Нікові газету і попрохав його перекласти статтю.

– Це після цього ти вирішив дуба врізати? – запитав Сергій.

Нік заперечно мотнув головою.

– Мої дружина і син згоріли в Саратові. Пожежа… Потім подзвонив цей, сказав про газету і про тебе… Коротше, сказав дати тобі піґулки… коли ти повернешся.

– А ти вирішив мене не чекати? – Сахно пильно дивився Нікові в вічі, й погляд його здався Ніку набагато серйознішим і проникливішим, аніж раніше.

– Усе скінчено, – тихо мовив Нік. – Усе втратило сенс. Вони сказали, що готуються відправити мене назад. А куди – назад?…

– Ні хера не скінчено! – перебив його Сахно. – Я думаю, що це тільки початок!..

– Тебе з нею, – Нік кивнув убік Ульріки, – шукає поліція. Мене вже ніхто ніде не чекає… Що ще може початися?

– А гроші?

– Які гроші?

– Ну, які ми мали знайти… Після чого нас, напевно, і збиралися пустити під укіс. Ми ж їх майже знайшли! Нам залишилося тільки потрясти цього типа в Трірі, й ми про все дізнаємося!..

Нік подивився на Сахна загнаним поглядом.

– Мені вони не потрібні… – мовив він.

– Тоді віддаси свою половину мені, коли знайдемо. Піднімайся!

Нік не хотів уставати. Він сів на матраці й одразу відчув запаморочення. Схопився за скроні. Натиснув на них пальцями. Допомогло.

Побачив, що Уллі поїть черепаху водою, сівши поряд із нею біля блюдця.

– Нам навіть не треба в Трір їхати! – сказав раптом Сахно. – Треба знайти того, хто нам дзвонив. Він же десь тут, у цьому вошивому містечку! Ти не знаєш, де він може бути?

– Я знаю його телефон…

– Ну, по телефону навіть пику не наб’єш!

Нік провалився в сон. Останнє, що він чув, були кроки Уллі, що пройшла повз його матрац до столу, за яким Сахно старанно перегортав телефонний довідник.

62

Спати з ногою, прикованою до кронштейна – зменшеної копії баштового крана, – що височів над ліжком, було дуже незручно. І хоча на третій день самопочуття Віктора різко покращало, але заснув він далеко за північ. Заважав і хисткий квадрат світла, що падав на підлогу через віконце над дверима палати.

Перед сном довго думав про Занозіна. Як виявилося, вони тепер були сусідами, адже лежали в одному госпіталі, тільки на різних поверхах. Майор Крисько, що приходив минулого вечора, навіть посміявся з приводу того, що економить масу часу, «одним пострілом двох зайців убиваючи».

Після того, як майор пішов, апельсинів у тумбочці додалось, і щоб хоч якось із ними впоратися, Віктор з’їв один. Решту вирішив віддати дружині. Вона обіцяла прийти завтра разом із Яночкою. Яночці апельсини корисніші, ніж його, Віктора, поламаній нозі.

А прокинувшись, Віктор спочатку відчув якісь зміни в повітрі, а потім і побачив їх, обернувшись до вікна. Там, за вікнами госпіталю, падав сніг. Великий, лапатий. Сипався з неба донизу.

Сніг зачарував Віктора. Він прилип поглядом до вікна, ні про що більше не думаючи.

Коли медсестра привезла на роздавальному візку сніданок – манну кашу з жовтою плямою масла посередині та чай, – він усе ще дивився на перший цього року снігопад.

Після сніданку його ногу відчепили від кронштейна й опустили на ліжко.

– Ось так полежте пару годин не рухаючись, – командував хірург. – Я прийду – скажете, що відчуваєте.

Віктор нічого не відчував. Утім, він відчував ногу, і йому навіть здавалося, що міг би її підняти разом із гіпсом. Але такої команди від хірурга не надходило. І він лежав. Лежав сумирно і нерухомо, поки знову не прийшов хірург та, задоволений рентгенівським знімком і відсутністю неприємних відчуттів у власника ноги, сказав, що сьогодні ж Віктора відвезуть додому, де він може поступово повертатися до нормального життя, але поки що тільки в межах квартири.

«Швидка» привезла його на Харківське шосе під третю годину. На щастя двох санітарів, новенький вантажний ліфт у будинку працював, і на восьмий поверх Віктор піднявся лежачи.

Закотивши розкладні ноші з коліщатками в квартиру, санітари вивантажили Віктора на підготовлену Ірою канапу і, відмовившись від чаю та від десяти гривень, запропонованих дружиною, пішли. Один, щоправда, повернувся хвилини через три. Виявляється, вони привезли з собою милиці для походів Віктора по квартирі. Милиці було видано в тимчасове користування, і Віктора попросили розписатися в їх отриманні.

– Коли не потрібні будуть – повернете, – діловито сказав санітар і пішов.

Цього ж вечора, коли Віктор добувся без особливих проблем з милицями на кухню і всівся на своє улюблене місце, подзвонив Георгій.

– Скільки тобі шкутильгати? – запитав він.

– Хірург сказав, що гіпс знімуть через три тижні.

– Та-а-ак, – мовив неквапно Георгій. – Невесело. Гаразд, слухай! Водій твого МАЗа повісився, не витримавши провини. У чому я особисто сумніваюсь…

– У тому, що він не витримав провини?

– Ні, в тому, що він сам повісився. Але в цьому нічого дивного немає. Дивно інше. Те, що спостерігали за тобою з вікон штабу прикордонних військ, а фотографували з вікон навпроти – з СБУ.

– Звідки ви знаєте?

– Як звідки? Поки ти спостерігав за дверима, ми спостерігали за реакцією на твоє спостереження. І слід сказати, ти, схоже, переполохав два відомства. Твою особисту справу забрали з відділу кадрів Міністерства СБУ на вивчення.

Віктор сторопів.

– То що ж мені робити? – запитав він.

– Нічого не робити. Видужуй. Нехай події поки що розвиваються без твоєї участі –