Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 4"

прилавок жменьку дрібняків, потім дістав з кишені зав’язані в хусточку дешеві прикраси й вивалив поверх монет. Фадул скривився: марнички, дріб’язок.

— Я старий коробейник. У мене й досі є залежаний товар. Може, купите? Дешево віддам.

— Коробейник? — Жозеф похнюплено зав’язав носовичок, поклав до кишені і повторив: — Коробейник!

Та відразу стрепенувся і брязь на прилавок пакуночок, загорнутий у темний папір. Що це ще за дивина?

— Погляньте й скажіть, чи ваша милість мають щось подібне.

Він розгорнув папір і показав медальйон на ланцюжку. Турок мало не скрикнув, очі його загорілись.

— Такої речі не знайдеш навіть в Ільєусі, — заявив Жозеф.

Підчепивши ланцюжок пучками, підніс медальйон до очей торговця: сонце яскріло на гранях, ще більше облагороджуючи коштовність.

— То що скажете на це, ваша милість?

Корчити з себе байдужого марно; з того, як коробейник потягнувся до медальйона, як обережно брав, зразу видно — загорівся: от би таку оздобу та на жіночі груди!

— По-моєму, ваша милість можуть піднести такий дарунок хазяйці. Щире золото. І яка робота!

— Я парубок. І подружки не маю. — Жодна подружка, навіть Зезінья Пальма, такого дарунка не варта.

Річ, звісно, коштовна, не підробка, гарної роботи. Фадул довго коробейникував, мав справу з металевими виробами, на цьому ділі він собаку з’їв. Ланцюжок так собі, дрібничка. Зате медальйон високопробного золота, справжня коштовність — звісно, крадений. Відкрив його, щоб оглянути всередині, виважив у руці. Щодо вартості згоден, а от щодо користі…

— Хай і щире золото, нехай. Але кому цю оздобу дарувати і що з нею робити? Мені вона ні до чого. Навіщо?

— Як то навіщо? Можна продати, мати зиск. Ваша милість жартують; як самі здорові знаєте — це щире золото.

Товар першокласний, от скільки він заправить: на прикрасі можна зірвати добрячий куш в Ітабуні чи в Ільєусі. Однак Фадул узяв себе в руки, пригасив запал. Поклав медальйон на прилавок, похитав головою, стенув плечима — мовляв, розмову скінчено. Поспішати нікуди.

Ну що ж, так думав і циган. Байдужість турчина його не розчарувала. Він собі стояв і дивився, як шляхом іде хтось місцевий. Фадул глянув туди й упізнав столяра Лупісиніо. Медальйон лежав на масному прилавку між Фадулом і Жозефом. Циган почекав, поки Лупісиніо зайшов і привітався, тоді підняв за ланцюжок іскристий медальйон.

— Такої штучки ваша милість не знайдуть ні в Ільєусі, ні в Баїї. Приїхала з Європи з предками, перейшла мені у спадок. — Для більшої ваги він проджеркотів щось по-циганському, потім по-португальському звернувся до Лупісиніо: — То як вона вам, кавалере?

Вражений тарабарщиною і люб’язностями цигана, столяр, хоч який з нього в біса цінувальник, не стримав свого захвату:

— Перлина, майстерний виріб! Золотий?

Ображений запитанням, Жозеф показав на Фадула.

— Ось він, золото чи не золото, скаже знавець. Оце то номер! — Загорнув коштовність у темний папір і сунув її в жилетну кишеню. — Непродажна.

Фадул підійшов до полиці, взяв пляшку, вже почату, відкоркував. Хлюпнув звичну порцію Лупісиніо, хотів налити собі, але завагався і спитав у набурмосеного цигана:

— Може, й вам?

Вони підняли чарки, Фадул і Лупісиніо вихилили одним духом, а Жозеф сьорбав маленькими ковтками. Тоді Фадул безбарним, спокійним голосом озвався:

— Купувати я не збираюсь, бо кому його дарувати чи продавати? Питаю просто з цікавості: скільки за медальйон просите? За сам медальйон, без ланцюжка.

Жозеф неквапом цмулив сивуху; допив, смачно крякнув: деруча. Знову дістав з жилетки згорток, розгорнув темний папір і поклав виріб на прилавок. Але тут же підхопив його і спритно всунув у руку турчинові:

— Нехай у вас побуде до завтра, перевірите, скільки грамів і якої проби. А завтра ж вибирати віслюка, то ваша милість і повернуть. Захочете — залиште собі. Ваша милість скажуть ціну самі. — Коштовність зосталася у Фадуловій руці. — Тож до завтра, все завтра.

Перш ніж крамар щось відповів чи зробив, Жозеф завдав мішок з покупками на плечі, згріб з прилавка свої монети і гайнув за поріг.

— Куди ви? — здобувся нарешті Фадул на голос. — Верніться! Заберіть!

Гай-гай, за циганом аж закуріло! Лупісиніо тільки очима кліпав. Фадул, коли вже оздоба лишилася, ще раз ретельно оглянув її. Давати циганові наборг безглуздя, маразм, але ось же застава, вона з лихвою покриє харч, що той набрав: в’ялене м’ясо, боби, цукор і пляшка кашаси. Боятися нічого, хто більше ризикує, то це циганський барон. Та й навіщось же й стирчить у нього за поясом пугач.

Збуй-Вік, що нагодилася, побачила медальйон і аж заплескала:

— Яка краса! У дони Марселіни, дружини полковника Ілідіо, теж є медальйон, але далеко куцому до зайця. — Обернулася до турка: — Купили, сеу Фаду? Подарувати комусь? Чи для заручин?

5

«Бем! Бем!» — бемкала залізяка по каструлі. Циган Маврисіо, вусатий, у татуюванні, з хусткою на голові, обходив вулиці і звістував на всю Велику Пастку: лудимо чайники, каструлі, бляшаний посуд. Марне намагання, пустий похід: жодного металевого начиння. А глиняне череп’я, побиті коновки не стулиш. Та ось що підгледіла Марія Жина: вже по дорозі до табору Маврисіо зачерпнув пригорщею сонце і сипнув у каструлю. Вечір насилав з тінями страх і чари.

Халупи, поки хазяїв не було, обнишпорила від горищ до підвалів дітлашня, невтомні чортенята. Робити це було легко: двері не замикалися. Але що вкрадеш, як щось цінне й було, то це робочий інструмент Лупісиніо і Бастіана да Рози, убогий скарб старого Жерино й кабрів, які під його началом охороняли какаовий склад. Фадул узяв столяра під свою опіку; блондин Бастіан да Роза, який працював на сусідній фазенді, носив мулярське причандалля з собою.

Скільки в обозників наплодилося дітей, не знав ніхто. Налітали саранчею: карапузи й здоровила, бруднулі, золотушники, шибайголови, очима шасть туди-сюди, де що погано лежить. Ці невиннятка, ці красюки, ці небораки тягли рученята, канючили. У хаті пустка, а все одно щось та підцобрять: у того — скалку дзеркала, у того — ножа без колодки, в Жерино — череп’яну люльку, у Ніти Кульші — ганчір’яну ляльку, словом, усякий мотлох.

До самого смерку, поки Маніньйо приганяв з Валеріо Собацюрою з фазенди Макака череду, на хазяйстві залишалися дівки, єдині клієнтки сеу Фаду. За підкладкою плаття завжди припасали мідну чи нікелеву монетку — на читання листка завбільшки з долоню або надбати прикрасу, пару сережок, дешевенький перстеник.

Повернувшись з річки, Гута заявила подругам і суперницям:

— Приїхало аж четверо вавилонських царів. Наймолодший, щоб знали, мій, цур не перелюбити.

Манливе, млосне надвечір’я. Сонце опинилося на дні каструлі Маврисіо, Алберто гнав