Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

так і стрибає з порога на поріг, крутиться то туди, то сюди, аж урешті вибігає в долину.

— Ніколи не чув про таке місце. І в книжках про нього не згадується.

— Я зроду не прочитав жодної книжки, — сказав Шкіряна Панчоха. — Та й що можуть знати про лісові дива ті, хто живе по містах та навчається по школах? Ні, ні, хлопче, той потік струмить у горах від самого створення світу, і небагато хто з білих його бачив. Скелі круг нього як мур стоять, і коли я сидів біля підніжжя першого водоспаду, то мої собаки вбігли в печери, що за тією водяною стіною, і вони видавалися не більшими за кроликів. Як на мене, то найкрасивіше місце в нашому краї.

— А куди тече вода? В якому напрямку? Це притока Делавару?

— Як, як?

— Той потік впадає в Делавар?

— Ні, ні, він тече в старий Гудзон. І так весело жебонить по скелях! Багато разів сидів я на тому заломі, дивився на струмки, що вирували навколо мене, й думав: скільки ж то часу мине, доки ця вода, ніби навмисне створена для такого відлюдного місця, зіллється із солоним морем і прийме на себе кораблі! Коли людина отак опиниться на самоті з природою, вона замислюється. Дивишся і бачиш перед себе в долині, на схід від Високого Піка, тисячі акрів лісу, якого ніколи не торкалася людська рука, і восени той ліс грає всіма барвами, мов тисячі веселок!

— А ти красномовний, Шкіряна Панчохо!

— Як, як? — не зрозумів Натті.

— Спогади зігріли твою кров, старий, і ти так гарно розповідаєш… Коли ти був там востаннє?

Мисливець не відповів. Схилившись над водою, він затамував подих, ніби прислухаючись до чогось. Нарешті підвів голову й сказав:

— Якби я сам не прив'язав собак новими ремінцями з сириці, то ладен був би присягтися, що чую в горах голос Гектора!

— Це неможливо, — мовив Едвардс. — Ще й години не минуло, як я бачив його в буді.

Могіканин теж нашорошив вуха, але юнак, як не вслухався, не чув нічого, крім далекого мукання худоби на західних горбах. Він подивився на обох старих: Натті приклав складену ковшиком руку до вуха, а могіканин, прислухаючись, виставив уперед вказівний палець, ніби закликаючи до уваги. Юнак засміявся з того, як уважно мисливці прислухались до звуків, що їх, на його думку, зовсім не було.

— Смійся, якщо тобі хочеться, — сказав Шкіряна Панчоха, — але собаки на волі й переслідують оленя, — тут я вже не помилюся. Тільки ж сам би я їх не випустив, хай мені б навіть обіцяли за це боброву шкуру. І закон тут ні до чого — просто олень о цій порі охлялий, і нерозумні собаки марно витрачають сили. Ну, а тепер чуєш?

Едвардс стенувся, зачувши далекий загонистий гавкіт, який щомить гучнішав, відлунюючи у скелях, поки не перетворився на голосне валування в прибережному лісі. Все це відбулося надзвичайно швидко; незабаром у чагарях почувся тріскіт, на берег вискочив величезний олень і кинувся в озеро, рятуючись від собак. Знову почувся гавкіт, і з кущів вибігли Гектор з сукою, плигнули у воду й відважно попливли за оленем, тримаючи голови високо над водою.

РОЗДІЛ XXVII

Від ворогів рятуючись, він з ходу

Грудьми шубовснув у бурхливу воду.

Томсон, «Пори року»

— Я так і знав, так і знав! — вигукнув Натті. — Вітер доніс до них запах оленя, і бідолашні собаки не витримали! Але я мушу відучити їх від таких витівок, бо ще матиму через них неабиякий клопіт… Сюди! Сюди! На берег, негідники, на берег! Назад, Гекторе, а то я дам тобі прочуханки!

Собаки впізнали голос господаря і, покружлявши у воді, ніби їм і не хотілось відпустити здобич, і страшно було не послухатись, повернули нарешті на берег, де відразу ж почали загонисто гавкати.

А олень, якого підганяв страх, уже встиг проплисти більше половини відстані від берега до човнів, коли помітив нову небезпеку. Він повернув назад, але там були собаки; тоді знову повернув і подався навскоси через озеро до західного берега. Коли олень минав мисливців, задерши голову й розтинаючи стрункою шиєю воду, що кипіла, наче під носом галери, Шкіряна Панчоха раптом захвилювався.

— Славний олень! — вигукнув він. — Які роги! На них можна розвішати весь одяг. Стривай-но, зараз липень, а з серпня вже дозволяється полювати оленів. Отже, м'ясо має бути непогане.

Говорячи так, Натті несвідомо почав прив'язувати до весла зроблену з лика мотузку, що правила йому за трос. Тоді схопився на рівні, кинув у воду цей імпровізований буй і закричав:

— Давай, Джоне! Вперед! Хто ж витримає таку спокусу!

Могіканин миттю відв'язав човен Едвардса від піроги, що від одного удару весла помчала вперед, як метеор.

— Стійте! — закричав Едвардс. — Схаменіться! Згадайте про закон, друзі! Вас же добре видно із селища, а я знаю, суддя Темпл покарає будь-кого, хоч би хто він був, хто заполює оленя в заборонену пору!

Попередження пролунало надто пізно — пірога вже була далеко, а мисливці захопилися гонитвою й не чули юнакових слів.

Олень плив тепер за п'ятдесят футів од переслідувачів, пирхаючи з напруги й страху. Пірога наздоганяла його, танцюючи на хвилях, і Шкіряна Панчоха вже звів рушницю й направив запал, але чогось завагався.

— Стріляти чи ні, Джоне? Не дуже велика честь — убити безсловесну тварину, коли вона не може захиститись. Ні, він кинувся у воду, щоб урятуватись, і я надам йому таку нагоду. Джоне, правуй так, щоб пірога повторювала повороти оленя: наздогнати його неважко, але ж крутиться він, як змія.

Індіанець усміхнувся самовпевненості свого друга, проте все гнав човен із тією самою швидкістю, беручи не так силою, як вправністю.

— Гу! — вигукнув раптом могіканин. — Олень повертає голову. Кидай остень, Соколине Око!

Натті ніколи не вирушав з дому, не взявши всього, що може придатися на полюванні. Рушницю він завжди мав при собі, і хоч сьогодні зібрався на озеро вудити рибу, пірога була повна розмаїтого рибальського і мисливського спорядження. Цього навчив Натті багаторічний мисливський досвід. У гонитві за звіром йому часто доводилося відходити далеко від того місця, де він починав полювання. За кілька років до нашої оповіді Шкіряна Панчоха, вийшовши із своєї хатини на березі Отсего і взявши з собою лише рушницю й собак, вирушив у гори — всього на два чи три дні, а дійшов аж до озера Онтаріо. Колись йому було за іграшку пройти двісті, а то й триста миль, але тепер