Читати книгу - "Тінь вітру"

знає янгола на ім’я Захарія серед крилатого небесного легіону, але уважно вислухав Хасінту. Вона розповіла, що Захарія дозволив їй побачити собор — окрасу того райського міста між горами та морем: зі слів ясновидиці, собор «нагадував величезний гребінець, зроблений із м’якого шоколаду».

Ретельно обміркувавши почуте, мудрий чоловік сказав:

— Хасінто, це Барселона. Там є велике диво — Спокутний собор Святої Родини.

Два тижні потому, озброєна лише клунком з одежею, молитовником та першою за останні п’ять років посмішкою, Хасінта вирушила до Барселони, переконана: усе, що змалював їй янгол, неодмінно здійсниться.

Минули місяці тяжких злиднів, перш ніж Хасінта знайшла постійну роботу в одній із крамниць компанії «Алдая та син», що в парку Сьюдадела, біля старих павільйонів Всесвітньої виставки 1888 року. Барселона, про яку вона мріяла, виявилася лихим, ворожим містом, містом зачинених дверей, містом, сповненим заводів, що виплескували в повітря туманні видихи сірки та вуглекислого газу. Барселона нагадувала Хасінті жінку, жорстоку та самозакохану; Хасінта навчилася боятися цієї жінки й ніколи не дивилася їй у вічі. Хасінта мешкала сама у пансіоні в кварталі Рібера, де за свою зарплатню ледь могла дозволити собі жалюгідну кімнату без вікон; за єдине джерело світла служили свічки, які вона мусила красти із собору. Жінка палила свічки цілу ніч — треба було відлякувати щурів, які вже погризли вуха та пальчики шестимісячної дитини Рамонети. Рамонета, проститутка, знімала сусідню кімнату й була єдиною подругою, яку Хасінта завела за одинадцять місяців життя в Барселоні.

Тієї зими майже щодня йшов дощ, чорний від сажі. Хасінта почала побоюватися, що Захарія ошукав її, що вона приїхала до цього жахливого міста, щоб тут померти від холоду, убозтва та забуття.

Але Хасінта була народжена, щоб вижити. Щодня вона йшла на роботу до крамниці й поверталася не раніше від сутінків. Прикажчик крамниці мав дочку, хвору на туберкульоз легенів, і Хасінта, маючи вільну хвилину, гляділа дівчинку; і одного дня трапилося так, що до прикажчика завітав сам патрон, пан Рікардо Алдая. Коли він побачив материнську турботу й лагідність, яку випромінювала молода жінка, то вирішив забрати її до себе, щоб вона піклувалася про його дружину, яка була вагітна первістком. Молитви Хасінти було почуто.

Тієї ж ночі Хасінта уві сні знов побачила Захарію. Цього разу янгол не був одягнений у чорне — він був оголений, а тіло вкрите лускою. Кота з ним більше не було, натомість навколо його тулуба згорнулася кільцями біла змія. Волосся Захарії сягало талії, а з-під його вуст — з-під солодких вуст, які вона колись поцілувала в соборі Толедо, — тепер стирчали трикутні пощерблені зуби, такі, що їх Хасінта бачила у глибоководних риб, які молотили хвостами на рибному ринку.

Роки по тому молода жінка розповість про це видіння вісімнадцятирічному Хуліанові Караксу, пригадуючи той день, коли вона покинула пансіон у кварталі Рібера й переїхала до тодішньої садиби Алдаїв. Наступного дня Хасінті розповіли, що її подругу Рамонету минулої ночі зарізали біля входу в пансіон, а її дитина померла від холоду в матері на руках. Коли новина поширилася, мешканці пансіону мало не повбивали один одного, сперечаючись через убогий скарб небіжчиці. Єдине, що залишилося, — найдорогоцінніша Рамонетина річ, книжка. Хасінта відразу впізнала книжку: нерідко вечорами Рамонета просила подругу прочитати їй уголос сторінку-дві, бо сама читати не вміла.

Хасінта дуже змінилася. Тепер вона жила далеко-далеко від темного міста, в якому народилася, яке зненавиділа й до якого не наважувалася повернутися навіть під час своїх вихідних раз на місяць. Попередня Хасінта залишилася в пансіоні, що у кварталі Рібера, так само мертва, як і Рамонета. Нинішня ж Хасінта жила в тіні родини Алдаїв, родини, що володіла маєтністю, розміри якої не вкладалися в Хасінтиній голові. Вона навчилася жити чужим життям, не маючи свого. Іноді Хасінта запитувала себе: чи цей казковий спокій, що сповнював її дні, цей сон свідомості — це і є те, що люди називають щастям?..

Та вона бажала вірити, що Господь, попри Своє довічне мовчання, так чи інакше виконає дану їй обіцянку.

Через чотири місяці народився Хорхе Алдая, й хоча Хасінта віддавала йому любов і турботу, якою його мати ніколи не вміла чи не хотіла обдарувати сина (пані Алдая була надто зосереджена на собі самій), — гувернантка розуміла, що це не та дитина, яку обіцяв їй Захарія. Вона жила, чекаючи на ту, якій вона віддасть усю любов, якою Бог отруїв її душу. Хасінта пам’ятала, що це має бути дівчинка, дочка, особа жіночої статі — жіночої, як і сама Барселона.

Пенелопа Алдая народилася навесні 1902 року. Пан Рікардо Алдая на той час уже придбав будинок на проспекті Тібідабо — той недоладний будинок, що перебував під владою могутнього прокляття (принаймні служниці, Хасінтині колежанки, були в цьому переконані). Але Хасінта не боялася прокляття. Вона знала: те, що інші сприймають за чаклунство, насправді є виявом присутності того, кого тільки вона, Хасінта, могла бачити у снах. Тінь Захарії. О Захарія!.. Він більше не являвся Хасінті в людському образі — тепер він прибирав подоби вовка, що пересувався на двох задніх лапах.

Пенелопа була тендітною дівчинкою, блідою та слабкою. Хасінта бачила, як вона зростає, немов та квітка взимку. Багато років молода жінка охороняла її нічний сон, особисто готувала для неї кожну страву, шила їй одяг. Хасінта була поряд, коли Пенелопа хворіла, коли промовила перше слово, коли стала жінкою... А пані Алдая була просто однією з фігур між декорацій, таким собі реквізитом, який виносили та заносили на сцену згідно з текстом п’єси. Перш ніж лягти спати, вона заходила побажати доньці доброї ночі й казала, що любить ту над усе, що немає у світі нікого важливішого від Пенелопи... Хасінта ніколи не казала дівчинці, що любить її. Нянька знала: той, хто любить, любить мовчки, ділами, а не словами.

Хасінта потай зневажала пані Алдаю, цю пусту, самозакохану істоту, яка повільно старішала в коридорах вілли, обвішана коштовностями, що ними її чоловік, який роками «кидав якорі в закордонних портах», затуляв їй рота. Хасінта ненавиділа пані Алдаю. Чому Бог дозволив саме їй стати матір’ю Пенелопи, тоді як лоно Хасінти — справжньої матері, матері за покликанням, — залишалося безплідним? «Ти не справжня жінка», — жбурнув колись Хасінтин чоловік. Ніби на доказ правдивості його слів, Хасінта почала втрачати жіночі форми. Вона схудла, її шкіра обвисла на кістках; стегна скидалися на хлоп ‘ячі, а груди невпинно меншали, поки не перетворилися на жалюгідні шкіряні мішечки. На