Читати книгу - "Непрохані"

міцно зчеплена з моєю власною, а отже, я просто мусив розібратися зі спадком Джо Кренфілда і з тією будівлею у Беллтауні. Незалежно від того, як вони пов’язані з моєю дружиною.

Тож коли я звернув на дев’яносто сьоме шосе і крізь ліс поїхав до Бірч-Кросинг, то знав твердо: я цього так не полишу, хай навіть мені чи комусь іще від того не стане добра. Бог Бід знає, де я живу, і не забуде про мене. Навіть коли я не робитиму нічого, рано чи пізно він по мене прийде.

Можливо, час дати йому бій.

Розділ 28

Друга ніч на вулиці здалася Медисон ще довшою за першу. Після візиту до того дурного чоловіка в офісі — цей епізод Медисон пам’ятала ніби крізь туман, — вона деякий час просто ходила. Купила у маркеті поїсти, з’їла куплене в парку, трохи поплакала — і знову ходила, аж поки зачинилися всі крамниці й ресторани. Вона тулилася до стін у провулках, ховалася у тінях. Деякий час постояла перед будівлею з затуленими вікнами, навіть подзвонила у двері. Спробувала відчинити її сама — за палітурку записника було запхнуто ключі, але вони не підійшли. Це її дуже збентежило й роздратувало. Медисон була певна, що її обікрали. Тепер вона знала, де саме.

Відвернувшись від будівлі, вона крадькома рушила назад у діловий квартал — повз довгу будівлю книгарні «Барнз&Нобл», повз дивну металево-скляну Громадську бібліотеку. По діагоналі вона спускалася до затоки по східному схилу пагорба. Йшла так довго, що почало здаватися — воно все їй сниться: сниться, що вона маленька дівчинка, якій не можна спинятися, яка мусить знайти щось важливе — але ніхто не сказав їй, що саме. Врешті-решт вона дійшла до місця, звідки не захотіла йти. Це був крихітний парк навпроти старої будівлі, й наче нічого особливого в цьому місці не було — але будівля називалася «Єслер», і це ім’я було їй знайоме по записнику. В парку не було трави, тільки дерева і лавка під дашком біля тотемного стовпа. Під тим дашком також була скульптура — голова індіанського вождя, з якої можна було попити воду.

Медисон часто доводилося покидати цей прихисток, бо приходили інші — головно безпритульні, які виходили, човгаючи, з прилеглих вулиць. Дехто підходив попити води. Вони явно хотіли побути тут якийсь час, проте не планували лишитися надовго, — а вона хотіла б лишитися, та не могла. Маленькій дівчинці багато чого не можна. Взагалі паскудно бути маленькою дівчинкою. Досі вона й гадки не мала, що можна почуватись аж настільки погано.

Настав момент, коли вона більше не могла лишатися на ногах. Видерлася на невисоку стіну, виявила діру у воротах і крізь неї проникла на парковку, побудовану у вигляді потонулого корабля. На верхньому поверсі знайшлася єдина машина, покинута кимось у самоті ночі.

Зовсім як Медисон. Задні двері були незамкнені.

Вона влізла всередину і влаштувалася зручніше.

Прокинулася зненацька. Минуло менше години. Якусь мить Медисон не могла пригадати, хто вона і що тут робить, зате було дещо, що вона згадала дуже, дуже чітко.

Вона витягла з кишені папір і ручку і записала чотири цифри — страшним поспіхом, бо боялася, що їх у неї знову заберуть, вирвуть просто з рук.

Але цього разу вдалося. Медисон перерахувала цифри, і її серце шалено закалатало. Здається, це був повний номер.

Без вагань вона вискочила з машини і побігла геть з парковки на вулицю. Там почала роззиратися, шукаючи телефон. Жодного не побачила, побігла далі. Так, вона привертала увагу, але діяти треба було швидко.

Медисон бігла і бігла, аж ось знайшла телефон, який працював. Схопивши слухавку, вона почала набивати цифри з аркуша й аж закричала з тріумфу, коли клацнула останню.

Перестрибуючи з ноги на ногу, вона ледь дочекалася, поки на тому кінці взяли слухавку — й одразу, захлинаючись, почала говорити, говорити так швидко, наскільки могла.

Та раптом її зір затопила чорнота, і Медисон перестала чути власну мову. Вона боролася — так само, як боролася вдень в офісі того чоловіка — проти цієї темної хмари, підсвіченої зсередини блискавками думок і спогадів, які нічого не означали і водночас викликали бажання вчиняти погано. Вона подумки закричала, почала відштовхувати, відганяти їх від себе.

Далі Медисон зрозуміла, що йде геть від уже поламаного телефону, а папірець, який вона тримала в руці, подерто, і вітер розносить клапті. Поглянувши на руки, вона побачила здерті кісточки. А коли помітила кров, то здивувалася тому, що цього разу то її власна кров.

За деякий час вона прокинулася через те, що відчинилися дверцята машини.

— Господи Ісусе!

Медисон швидко сіла. Вона була на задньому сидінні машини. Розвиднилося. Здається, вона довго спала. Почувалася трохи краще. Не такою спантеличеною.

Біля машин стояв чоловік і дивився на неї великими очима. Бліда шкіра, волосся кольору піску. Він дивився не в обличчя їй, а нижче, і коли Медисон опустила очі, то побачила, що руки у неї закривавлені. Трохи засохлої крові було й на пальті.

— Нічого, — заспокоїла вона чоловіка, хоча було боляче. — Зі мною все гаразд. Просто телефон розбила.

— Ти що тут робиш?

— Шукала місце поспати, а ви не замкнули двері. Не хвилюйтеся, я нічого не вкрала.

— Та… слухай…

Чоловік явно не знав, що робити у такій ситуації. Він був у костюмі, при краватці, а очі його були трохи скляні, як-от у тата Медисон, коли той був дуже, дуже заклопотаний і мало