Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

на окупованих територіях і обмежені можливості подальшої імміграції ззовні, можна приблизно підрахувати, коли частка арабського населення між річкою Йордан і Середземним морем перетвориться на більшість. Тривала окупація — таку гадку висловлюють не тільки представники лівих партій і в таборі «голубів», але й дедалі частіше в партії Лікуд — витворила б, урешті-решт, із єврейської держави Ізраїль двонаціональну державу [binationalen Staat], в якій більшість постійно утискувала б меншість. Утім, у недалекому майбутньому це поставило б під загрозу не лише єврейський характер Ізраїлю, а й ізраїльську демократію.

Як вирішити цю дилему Ізраїлю? Альтернативою в принципі може бути тільки створення палестинської держави, себто рішення на дві держави [die Zwei-Staaten-Lösung]. Щоправда, з цієї держави з одного боку не може виходити загроза для Ізраїлю, а з іншого не може вона являти собою і територіально роздрібнене, слабке, а отже нежиттєздатне утворення, на яке палестинці ніколи не можуть пристати і не пристануть. Це питання не вирішене й досі, але щоб досягти міцного миру, на нього слід знайти відповідь. Загалом уже план розділу Організації Об'єднаних Націй від 29 листопада 1947 року в абстрактній формі містить вирішення конфлікту, бо тільки на підставі поділу території двох держав, отже, взаємоприйнятного рішення для двох держав законні інтереси обох народів можна звести до спільного мирного знаменника. Відтоді цьому регіоні багато чого сталось і дійшло до великих змін, істотно змінилась і політична обстановка у світі. Зазначення кордону, як воно спершу існувало на плані розділу 1947 року, вже стало історією. Формула поділу майбутнього матиме геть інакший вигляд і неминуче вимагатиме узгодження з обох сторін, проте такий підхід, в принципі, лишатиметься єдино правильним: гарантування Ізраїлю права на існування і убезпечення його єврейського характеру з одного боку і право палестинців на власну життєздатну демократичну державу з іншого можна узгодити у мирний спосіб тільки в взаємовигідному для двох держав рішенні.

Міжнародне співтовариство після провалу мирного процесу в Кемп-Девіді намагалося розпочати процес знову, або принаймні вхопити линву, прип'явши яку до основних обов'язків сторін у конфлікті, можна було змусити їх повернутися до мирного процесу і шукати прийнятне для двох держав рішення. При цьому чимало важить єднання чільних міжнародних гравців у так званий «квартет», який складається зі США, ЄС, генерального секретаря ООН і Росії. Сполучені Штати з огляду на їхній тісний зв'язок з Ізраїлем та виразну силову перевагу правлять за головного гравця серед чотирьох, який сидить за кермом, одначе створення квартету дало інституційний поштовх уніфікації позицій основних міжнародних учасників конфлікту на Близькому Сході. Таким чином була дієво обмежена гра ворожих партій різними картами. Завдяки так званій «дорожній мапі» четвірки, мирному поетапному планові аж до створення незалежної, життєздатної і демократичної палестинської держави й реформи Палестинської адміністрації квартет взявся до двох важливих ініціатив, які попри ескалацію терористичної війни подали надію на відновлення політичного процесу між Ізраїлем і палестинцями.

Врешті Ізраїль відреагував на постійну терористичну війну, демографічну проблему і блокаду вступу в «дорожну мапу» односторонньою ініціативою відділення й виходу. В основі цього підходу лежало припущення, що Ізраїль уже не мав би партнера з палестинського боку. Будівництво розмежувальної стіни на Західному березі дозволить ефективно стримувати палестинський терор проти Ізраїлю. При цьому проблема полягає не в самій стіні, а в її розташуванні, бо проходить вона не теренами Ізраїлю, а вганяється вглиб палестинської території і в такий спосіб загрожує витворити нові територіальні реалії, які перешкоджатимуть мирному врегулюванню. Водночас Ізраїль збирається на другій стадії цілковито під свою відповідальність забрати всі поселення з сектору Газа і деяких районів північної частини Західного берега, щоб в односторонньому порядку, наскільки це видається можливим без перемовин із палестинцями, виконати свої зобов'язання, що випливають з «дорожньої мапи». Звісно, при цьому не можна виключати побоювань, що план на третьому етапі містив би в собі односторонню анексію територій великими поселеннями на Західному березі і в Східному Єрусалимі, і тому насправді звівся б до ідеї «Gaza first and Gaza only» («Гази першої і Гази єдиної»).

Цей план і з точки зору інтересів Ізраїлю, зрештою, має істотний недолік. Щоправда, демографічна проблема значно пом'якшується у світлі повного виходу зі смуги Газа, проте потойбіч стіни на Західному березі і в секторі Газа може виникнути територіальна реальність, яка фактично зводитиметься до чогось на кшталт палестинської «держави», яка, втім, вирізнятиметься не чим іншим, як упорядкованим і мирним характером. Ця палестинська територія навряд чи буде життєздатною сама по собі, найпевніш, як усередині, так і зовні вона віддаватиме перевагу насильству, і національне питання палестинців аж ніяк не вирішити за допомогою міцного миру з Ізраїлем. Конфлікт, отже, існуватиме й надалі, і наскільки по-справжньому успішним буде принаймні стримування з погляду політики безпеки у недалекому майбутньому завдяки цьому односторонньому планові — з огляду на численні заперечення і відкриті питання сказати важко. Наслідком-бо такого розвитку подій цілком може стати те, що на місці Ізраїлю виникне не життєздатна, демократична та мирна палестинська держава, a de facto «держава-банкрут» Палестина, що в довгостроковій перспективі наразить на величезний ризик безпеку Ізраїлю і всього регіону.

По смерті Ясіра Арафата й у світлі обрання Махмуда Аббаса президентом Палестини в ході вільних і таємних виборів ситуація в корені змінилась, адже Ізраїль наразі має знову партнера з палестинського боку. Є надія на закінчення війни і на процес перемовин, який на першому етапі може зробити повний вихід Ізраїлю з сектора Газа двосторонньою справою і в такий спосіб увійти у план «дорожньої мапи» та його реалізацію. Відтак на задній план відступили б ризик односторонньої анексії й обмеження процесу виходу в секторі Гази, а можливість прориву у мирних перемовинах, у тому числі у важких перемовинах щодо остаточного статусу, безумовно, можна було б розглядати у реалістичному руслі. Якби США, Європа й увесь квартет разом із помірними арабськими державами могли серйозно включатись у цей процес з обох сторін, поклали край терору і насильства і тим самим гарантували безпеку обох сторін, якби пощастило покращити умови життя і розширити свободу пересування палестинців і енергійно просунути вперед з допомогою світової спільноти розбудову палестинської держави, то ситуацію в палестино-ізраїльському конфлікті з огляду на вихід Ізраїлю з сектору Газа і північної частини Західного берега, а також успішної передачі стерна влади у руки палестинської влади можна було б насправді у тривалій перспективі повернути на краще і уможливити історичний компроміс.

Беззастережна