Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

провалюватися все глибше і глибше в нескінченну, темну порожнечу. Страшні тіні з криками кружляли наді мною до тих пір, поки я не опинився у жахливій криваво-червоній калюжі на підлозі, а зверху на мене витріщалися дві брехливі пики місяця, гучно при цьому вимагаючи: Відкрий очі. Ти прокинувся...

Коли всі предмети відновили свій нормальний вигляд, я побачив, що дві брехливі пики місяця перетворилися на пару товстих лінз у великій оправі, яка сиділа на носі маленького, жилавого чолов'яги з вусами. Він схилився наді мною, тримаючи в руці шприц.

Доктор Данко, я гадаю?

Не думаю, що я вимовив ці слова вголос, але він чомусь кивнув і сказав:

— Так, вони саме так мене називали. А хто ви?

Він говорив напружено, ніби продумував кожне слово. Я вловив легкий кубинський акцент, але я не думав, що іспанська була його рідною мовою. Його голос здався мені дуже неприємним, немов у ньому був присутній репелент, розрахований лише на Декстера, а десь у глибинах мого мозку стародавній динозавр підняв голову і видав войовничий рик. Я не став перед ним підлещуватися, як хотілося, а спробував покрутити головою. Однак у мене не вийшло.

— Поки вам не треба рухатися, — сказав він. — Все одно нічого не вийде. Але тривожитися не варто, ви зможете побачити все, що я зроблю з вашим другом на сусідньому столі. А потім настане і ваша черга. Тоді побачите себе в дзеркалі, — він підморгнув і продовжив з іронією: — Дзеркало — чудова річ. Вам ніколи не спадало на думку, що якщо хто-небудь знаходиться на вулиці і дивиться в дзеркало, то його відображення можна побачити і в будинку?

Він говорив тоном вчителя початкової школи, який роз'яснював просту істину своєму любому, але тупуватому учневі. Я дійсно відчував себе повним йолопом, оскільки влип у цю історію, коли у мене в голові крутилися думки лише на кшталт: Ха, цікаво. Моя власна місячна нетерплячка, яка так підганяла мене, і моя власна допитливість позбавили мене пильності, і він помітив, що я за ним підглядав. Оскільки його зловтіха мене трохи злила, я усвідомлював, що повинен відповісти йому — нехай і слабенько.

— Ні, чому ж? Я це знав. А ви хіба не знали, що в будинку є і вхідні двері? І ніяких павичів на сторожі цього разу.

Він кліпнув очима.

— По-вашому, я повинен турбуватися?

— Ну, ніколи не знаєш, хто може вдертися без запрошення.

Доктор Данко підняв лівий куточок рота приблизно на чверть дюйма і вимовив:

— Що ж, якщо ваш друг, який знаходиться на столі є типовим зразком рятівника, то я, погодьтеся, можу відчувати себе в безпеці, як ви думаєте?

Я був змушений визнати, що в його словах була частка істини. Гравці основного складу показали не надто вражаючу гру; а яку ж гру могли продемонструвати ті, хто сидів на лаві запасних? Якби я не знаходився під впливом ліків, якими він мене накачав, то сказав би щось більш розумне. Однак я все ще блукав у хімічному тумані.

— Сподіваюся, ви не хочете змусити мене повірити в те, що допомога вже в дорозі?

Я задавав собі аналогічне питання, але вимовляти його вголос було б легковажно.

— Можете вірити у що самі захочете. — промовив я в надії, що моя відповідь звучала досить невизначено для того, щоб він міг зробити паузу, і одночасно я проклинав неповороткість свого зазвичай гострого розуму.

— Ну гаразд, — продовжив він. — Гадаю, ви з'явилися сюди один. Мене з'їдає цікавість — нащо?

— Збирався ближче познайомитися з вашою технікою.

— О, прекрасно, буду щасливий продемонструвати її вам — спочатку ручки, — він послав мені коротку посмішку і додав: — а потім ніжки. — доктор зробив паузу, мабуть, очікуючи, що я засміюсь від його лиховісного каламбуру. Я відчув прикрість, розчарувавши його, але можливо потім це здасться мені більше смішним, якщо я виберусь звідси живим.

Данко ласкаво поплескав мене по руці і трішки нахилився.

— Мені потрібно дізнатися ваше ім'я. Без нього ми не зможемо гарно повеселитися.

Я уявив, як лежу прив'язаний до столу, а він звертається до мене по імені, і ця картинка мене не дуже розвеселила.

— Рамплестілскін. — відповів я.

Доктор подивився на мене — за товстими лінзами його очі здавалися величезними — потім запустив руку в задню кишеню моїх штанів і витягнув гаманець. Відкривши його, він витягнув на світло моє водійське посвідчення.

— О. Так ви і є ТИМ Декстером. Вітаю з заручинами, — він кинув гаманець поруч зі мною і поплескав мене по щоці. — Дивіться і вчіться, бо скоро всі ці речі відбудуться і з вами.

— Як мило з вашого боку.

Данко нахмурився.

— Насправді вам слід було б відчувати більший страх. Чому ви не боїтеся? — він пожував нижню губу. — Цікаво. Наступного разу дозування доведеться збільшити. — він випрямився і кудись відійшов.

Я лежав у темному кутку поряд із відром для сміття і віником та спостерігав, як доктор возився в кухні. Він змайстрував собі чашку розчинної кубинської кави, наваливши туди гірку цукру. Потім він повернувся в центр кімнати і почав вивчати стіл, задумливо попиваючи солодкий напій.

— Нахма, — сказала благальним тоном річ на столі, що колись була сержантом Доуксом. — Нахана. Нахма.

Звісно, язик сержанта був відрізаний, що, напевно, відповідало тому символізму, що саме Доукс настукав на доктора.

— Так, розумію, — усміхнувся доктор. — Але ти поки не вгадав жодної букви.

Він майже посміхнувся, коли говорив це, хоча його обличчя не було створеним для прояву будь-яких почуттів, що виходили б за межі стриманого інтересу. Але цього вистачило, щоб Доукс почав щось безупинно бурмотіти і битися в спробі звільнитися від пут. Однак й у нього нічого не виходило. У всякому разі, доктора це не турбувало. Він відійшов від столу, попиваючи каву і фальшиво наспівуючи якусь мелодію Тіто Пуенте. Поки Доукс бився на столі, я побачив, що його права стопа була відрізаною, так само як кисті рук і язик. Чатскі сказав, що всю нижню частину його лівої ноги ампутували відразу. Цього разу доктор, схоже, задумав продовжити задоволення. Цікаво, з чого він почне і чим продовжить, коли настане моя черга?

Мій мозок мало-помалу очищався від туману. Скільки часу я пробув без свідомості? Однак це, як мені здавалося, не було тією темою, яку можна