Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Щаранського, Віктор Браїловський, єврей-відказник, помітив, що за ним стежать. Його переслідували й пішки, і на авто, причому дуже послідовно. Одного разу чоловіки в темних пальтах ішли трохи попереду Браїловського і трохи позаду, як буває перед затриманням. Врешті-решт Браїловського викликали до слідчого ізолятора КДБ в Лефортові, де його допитав Олександр Солонченко — старший лейтенант КДБ.

«У мене вже достатньо матеріалів, щоби звинуватити Вас у державній зраді, — сказав Солонченко, гортаючи якісь папери. — Але ми дуже гуманні. Якщо Ви погодитеся дати свідчення, ми не вживатимемо жодних дій проти Вас».

Солонченко вийняв написане від руки звернення до іноземних єврейських організацій.

«Експерт-графолог дійшов висновку, що цей антирадянський документ написали Ви». Він показав документ Браїловському, пильно вдивляючись у його обличчя. Проте Браїловський не виказав жодної реакції. Солонченко поклав документ назад і став питати про інші звернення та зустрічі євреїв, зокрема про зустріч єврейських відказників із групою американських сенаторів у 1975 році. Браїловський знову нічого не відповів. Нарешті Солонченко взяв ще одне звернення і запитав Браїловського, чи він його підписував. «Це слідство в справі Щаранського, — сказав Браїловський, — але Ви використовуєте моє становище свідка, щоби спробувати порушити справу проти мене».

На подив Браїловського, Солонченко припинив запитувати й удався до розлогої промови. Походжаючи кімнатою, він висловився стосовно російськомовних передач «Голосу Америки» та «Бі-Бі-Сі», згадав різних дисидентів, включно із Сахаровим, а також спробував переконати Браїловського в тому, що Юрій Орлов є проплаченим агентом Заходу, а західна підтримка дисидентів слабне. «Незабаром ми зможемо зробити з вами все, що захочемо», — сказав він.

Завершивши свою промову, Солонченко знову взяв друге звернення й знову запитав, чи підписував його Браїловський. «Я можу Вас звинуватити за статтею 64 за п’ять хвилин, — додав він. — Якщо Ви не відповідатимете на запитання, я покличу солдатів, і Вас негайно заарештують».

Однак Браїловський знову відмовився відповідати, й Солонченко почав ще один монолог, присвячений аналізу ситуації в світі.

Минали години, але Солонченко здавався невтомним зі своїми безсистемними характеристиками внутрішнього та міжнародного становища, перериваючись лише для того, щоби знову спитати Браїловського про його підпис під єврейською петицією.

«Це цілком нешкідлива петиція, і Ваш підпис під нею не означатиме нічого протиправного, — сказав Солонченко. — Я наполягаю на відповіді».

Однак Браїловський продовжував мовчати.

О восьмій вечора почало сутеніти. В житлових будинках через дорогу засвітилися вікна.

«Вікторе Львовичу, — сказав Солонченко, — Ви розумієте, і я розумію, що це безневинний документ і абсолютно безневинне запитання. Чому Ви відмовляєтеся дати на нього відповідь упродовж одинадцяти годин?»

«Я розумію, і Ви розумієте, що це цілком безневинний документ і абсолютно безневинне запитання, — сказав Браїловський. — То навіщо ж ви ставите мені це запитання впродовж одинадцяти годин?»

На другий день допитів Солонченко повторив своє попередження, що Браїловського можуть звинуватити в державній зраді, й повернувся до першого рукописного документа, що його показував попереднього дня. Він ще раз нагадав, що експерти-графологи КДБ підтвердили почерк Браїловського. Браїловський знову відмовився відповідати, й Солонченко розпочав нову промову — цього разу про трагічну долю євреїв, які залишили Радянський Союз. Він намагався довести, що євреї-емігранти є егоїстами й живуть на Заході в злиднях. Допит тривав десять годин, але Браїловський знову відмовився співпрацювати зі слідством.

Третього дня Браїловський сказав, що хоче зробити заяву. Солонченко дав йому папір, і Браїловський написав: «Я відмовляюся давати будь-які свідчення в справі Щаранського». Після цього Солонченко вийшов і невдовзі повернувся разом за старшим слідчим КДБ, який сів у крісло, тоді як Солонченко залишився стояти, витягнувшись у струнку.

Старший слідчий звернувся до Браїловського із серйозним виразом обличчя. «Ви дуже помиляєтесь, якщо думаєте, що уникнете покарання, — сказав він. — Вам дадуть кілька років колонії — можливо, не дуже багато, але ми знаємо, що Ви хворієте, а радянські колонії — це не будинки відпочинку. У Вас буде дуже мало шансів вижити. Я пропоную Вам подумати над цим два-три дні, і якщо після цього Ви знову відмовитеся давати свідчення, це вирішить Вашу долю».

Наступного разу Браїловського викликали для свідчень лише через місяць. Проте коли він постав перед Солонченком, це була вже зовсім інша людина. «Вікторе Львовичу, — сказав Солонченко, хитаючи головою нібито із сумом, — Ви зробили дуже погану річ. Ви порушили закон — закон про те, що свідок мусить давати свідчення. Вікторе Львовичу, з поваги до дисидентського руху Ви зобов’язані дати свідчення».

У Браїловського волосся стало дибки. Потім він розповідав дружині: «Я був готовий до всього, тільки не до такого». І все ж таки він відмовився давати свідчення.

Потім Браїловського викликали до Лефортова аж у листопаді. Цього разу слідчий був новий — Коваль.

«Вікторе Львовичу, — сказав Коваль, — я хочу знати, чому Ви не даєте свідчень. Можливо, попередній слідчий Вас не влаштовував? Солонченко все ж таки дуже молодий... Але поговорімо серйозно. Ви чекаєте на виїзну візу. Ми не можемо Вам її дати, поки не почуємо Ваших свідчень...»

Попри все Браїловський знову відмовився від свідчень проти Щаранського, і врешті-решт йому дозволили виїхати з СРСР.

Галину Кремень допитував майор Скалов, який розпочав із довгої промови на тему кампанії президента Картера з прав людини. Він говорив без перерви, й спочатку Кремень вставляла саркастичні зауваження, але поступово замовкла. Це був її перший допит, і мимоволі промова Скалова здалась їй цікавою.

Скалов засудив відказників, які, за його словами, намагаються шантажувати владу, і заприсягся, що їхня тактика не спрацює: «Ми не боїмося політики Картера і не збираємося робити жодних поступок відказникам на догоду Картеру».

Нарешті об 11-й годині, Кремень перервала Скалова запитанням: «Коли буде перерва на обід?»

«Обід у нас о першій годині», — відповів Скалов, заскочений зненацька.

«Тоді вибачте, — сказала Кремень, — мені час поснідати». Вона дістала зі своєї сумки яблуко та бутерброд і почала їсти в присутності Скалова. Розгублений Скалов пішов із кімнати й повернувся лише за півгодини.

Коли допит відновився, він спитав у Кремень, чи знає вона Щаранського.

«На жаль, ні», — відповіла вона.

«Чому “на жаль”?» — спитав Скалов.

«Для вас він злочинець, але я його таким не вважаю».

Скалов спитав також, чи відомо Кремень, як список відказників із їхніми робочими адресами потрапив на Захід і якою була роль Щаранського у передаванні цього списку та в організації демонстрацій. Кремень сказала, що на ці запитання вона не може дати відповіді. Тоді Скалов показав їй різні клопотання,