Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

ж мінялось у деяких випадках. Тому в спілкуванні з тими, хто став мені близьким та дорогим, я намагалась не використовувати цих своїх надзвичайних можливостей, адже це видавалось нечесним. Випадок з виявленням родинних зв’язків між Тиграном та Жданом лишив по собі неприємний слід.

Так само, хоч Тарас ще не прийшов до тями, я боялася «сканувати» його ауру. Я могла побачити там горе чи біль, або ще щось. Боялась, не хотіла… не могла. Не наважувалась. Була боягузкою.

Тарас не приходив до тями чотири дні, і увесь цей час я сиділа поряд з ним. У якісь миті, знеможена чеканням і хвилюванням, засинала, поклавши голову на руки, складені на ліжку поряд з хлопцем. Йому ставало гірше — попри все, що робили я, Воля та Златодара. Я хвилювалася, що це через мене. Через страх, що Тарас отямиться. Але ж я прагнула цього, дійсно прагнула! Чому ж?..

У короткі миті безпам’ятства мені снились дні, сповнені зими та сонця, його теплих рук і відчуття ворсу пензликів, які я любила мити. Кілька разів мене будила Злата, останнього разу збудив Ждан. Він зайшов, бо почув, що я уві сні плачу. Я різко смикнулась і мало не впала зі стільця. Чоловік підхопив мене, пригорнув — і я розридалась. Плакала мовчки і тужливо, а Ждан гладив мене по голові й обіймав. Ні про що не питав. Я не знала, про що він думав чи що відчував, а дивитись на його ауру не хотіла. Я просто була вдячна йому, що не сама.

— Стожаре, чого ти боїшся? Що він отямиться, чи — що помре? — запитав тихо Радник, коли я трохи заспокоїлась.

Я підняла до нього заплакане обличчя і похитала головою. Я не знала.

Ждан вийшов, а тоді повернувся — приніс ще один стілець із сусідньої кімнати. Я чула, як вони перекинулись кількома словами з Волею — мабуть, та спитала, що сталось, а Ждан сказав їй не заходити. Він поставив стілець поряд з моїм і сів на нього. Повернувся до мене. Його лице було спокійним, тоді як я в ту мить не могла тримати маску. Хотілось вибігти звідси і ніколи не вертатись. І водночас хотілось сидіти тут вічно.

— У нашому світі є казка про дівчину, що поцілувала хлопця, який спав вічним сном, і той отямився. Кажуть, та дівчина була Стожаром. Чи стала згодом — я вже не пам’ятаю. А ще кажуть, що любов уміє воскрешати так само, як і вбивати. Може, перевіримо це? Поцілуй його, і він або очуняє, або ти закінчиш і його, і свої муки. Віриш чи ні, але за тебе переживає усе Павутиння. Новини тут розходяться дуже швидко. Усі бояться, що Стожар заморить себе горем через якогось чужинця.

— Якби я не була Стожаром, це б так усіх не хвилювало, — усміхнулась я сумно. — Правда ж?

Якусь мить Ждан дивився на мене — уважно, торсаючи бороду вказівним і великим пальцями.

— Ні, не правда. Я б переживав і за тебе, Анно. Це ж твоє ім’я, правда?

— Так. Я думала, ви з Тиграном не розчули. Бо всі, як і раніше, називають мене Стожаром. Я гадала, ви б перестали, знаючи ім’я.

— Ні. У Павутинні просто мешкають доволі дисципліновані люди, якщо ти не зауважила. Ми не любимо лізти іншим у душу. Тебе називатимуть Стожаром, доки ти не захочеш інакше. Може, ти не віриш, але тебе тут поважають. І навіть люблять.

— Настільки, що Тигран вже п’яту добу не заходить, щоб побачитись? Це так він переживає? — вихопилось у мене. — А, гаразд, забудь про це, я…

— Мій син ще надто молодий і не завше поводиться так, як личить Шукачеві і навіть другові. Але і ти можеш зрозуміти, що він має право на поведінку хлопчиська, навіть тоді, коли це не дуже доречно, — у голосі Ждана чи не вперше за увесь час нашого знайомства прозвучали вкрай жорсткі та роздратовані нотки. — Усі ми маємо певні почуття і не завжди даємо з ними лад. З вашої перепалки я зрозумів, що між вами щось відбувалось чи відбувається в особистому сенсі. Але, гадаю, це слід відкласти на потім. Розбирайся зараз з цим хлопцем, Тигран почекає.

Я на мить задумалась, а тоді зрозуміла, про що він. Та дурня, «коханий і коханець», ввела всіх в оману. Ніхто не знає про того дарвенхардця, тепер усі думають, що я і Тигран… Я мало не схопилась за голову і не застогнала. Чи не загарчала. Але все ж вчасно схаменулась — хай так. Хай поки що буде, як є. Адже, попри все, Тигран тримає язик за зубами, а про дарвенхардця нікому знати не слід.

Я кивнула.

— Гаразд. Ти кажеш, що мені варто його поцілувати? Це дивно, але в моєму світі є інша історія. Там дівчина прокидається від поцілунку хлопця. Прекрасного принца.

— Я не можу тобі вказувати, та й не хочу. Але якщо хочеш знати мою думку — пора перестати страждати, жаліти себе та ховатись. Поцілуй його і поглянь у вічі своїм бажанням.

— Якщо він помре…

— Він і так скоро помре від лихоманки. А так — є шанс на його спасіння.

Я стиснула зуби. Ждан правий.

Я встала і поглянула на Тараса. Блідий, аж з лиця спав. Він вже давно не був на межі яву й сну. Майже добу перебував у глибокій непритомності, тільки здригався часом. Його лихоманило дуже сильно, я ще такого не бачила. Тут би антибіотики… Але звідки вони в цьому світі? Я відчувала, що можу його зцілити, але не могла достукатись до потрібного куточка, вивільнити належну силу…

Може, Ждан правий? Потрібно перестати себе жаліти. Годі вагатись. Де мій характер, де крига, коли вона так потрібна? Бо через мою легкодухість може померти людина.

Я схилилась до Тараса і поцілувала в сухі, гарячі уста. Мимоволі накрила