Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

часом дійсно ставало все більше і більше. Близько п’ятої ранку першими забралися вантажівки, а близько шостої «Беркут» почав відступати. Ми плакали, обіймалися, пили чай, грілися біля бочок... Ми перемогли! І ми були щасливі. КИЇВ ПІДНЯВСЯ І ВНОЧІ!

Так-от, про необхідність Барбакану заговорили саме після то­го штурму. Дмитро Жила, архітектор за фахом, співзасновник і натхненник підпільного пабу та водночас арт-галереї «Бактерія» на Костянтинівській, 23, де впродовж революції було розташовано нашу мистецьку координаційну раду, запропонував концепт Барбакану як місця, де художники, поети, музиканти та люди інших творчих професій завжди могли б знайти прихисток, перепочити після революційних подій, а також, за бажанням, провести свої мистецькі акції. Місце розташування обрали якраз навпроти виходу метро Хрещатик, по центру вулиці, трохи ліворуч від Прорізної, якщо дивитися нагору. Від першого дня стіни Барбакану були прикрашені роботами художників СВХ і впродовж усіх наступних днів революції Барбакан став місцем справжньої мистецької напруги. Літературні та поетичні читання, конференції, обговорення, диспути, хепенінги та інсталяції яскраво і натхненно наповнювали наше революційне буття під час «великого стояння». Після спроби розгону в ніч з 10 на 11 грудня, влада не вчиняла на Майдані жодних активних дій. Народ гуляв, артисти співали майже цілодобово, карнавалія тривала, а Майдан видихався і марґіналізовувався. Ніде гріха діти, від бездіяльності і безпорадності інколи і побухували. А як без цього? Всі розуміли: владою запущено сценарій самознищення протестного руху. Народ чекав від опозиційних лідерів активних дій, а ті лишень підігравали владі і мимрили «без провокацій, без провокацій». По­чалися репресії. По-звірячому побили журналістку Тетяну Чор­новол. В активістів-автомайданівців за марші на Межигір’я та до маєтків можновладців відбирали права, когось амністува­ли, когось, навпаки, посадили. 11 січня під Святошинським судом побили Юрія Луценка. Цілий місяць в’язкої позиційної боротьби, що відбувалася за межами Майдану, закінчився 16-го січня з прийняттям Радою «диктаторських законів», що забороняли громадські збори, рух в автоколоні, ходіння в касках і носіння камуфляжу тощо... Підрахувавши можливі терміни за свої діяння, митці нашого угрупування зійшлися на думці, що навіть за «піздьож в Інтернеті» та заклики до повалення існуючої влади мінімум по десять років світить кожному. Дехто навіть повидаляв свої екаунти у соцмережах. Але не всі. Наближалося 19 січня.

Якби не автомайданівці — Булатов, Коба, Поярков (до речі, теж художник), що видряпалися на сцену після чергових пустопорожніх балачок опозиційних очільників і закликали народ рушати на Грушевського, то революція могла б безславно закінчитися того ж дня. Опозиція відверто «зливала» Майдан — і стотисячний натовп, що зібрався на площі, починав танути на очах. Розпач був невимовний. «Хотілося сісти, затиснути голову поміж коліньми і плакати від безпорадності! — ось так описував свій стан ще один митець-барбаканівець режисер Данило Ковжун. — Всі розуміли, що це кінець! Ще напередодні у Фейсбуці я створив групу людей, готових до рішучих дій у разі відмови опозиції вести народ на штурм Ради чи Кабміну. Але одна річ Інтернет, а інша — реальні дії. І коли Коба зі сцени Майдану «запросив» усіх на Грушевського, до мене підійшов якийсь чоловік і спитав «Ходімо?», я відповів «Ходімо». І ми пішли. А на той час у мене в багажнику вже було пляшок із двадцять з коктейлями. І вони, як виявилося, нам дуже знадобилися. Ми спершу вже за звичкою трохи поштовхалися з «Беркутом». Потім прийшов Кличко. Його засипали порошком з вогнегасника і він пішов. Потім полетіло каміння у міліцейський бусік. Авто відтіснили, на нього забралися футбольні ультраси і запалили фаєр, а потім запалили і бусік... Ну, продовження ви вже знаєте...» Отак просто і невимушено він вкотре розказує про початок нової активної фази революції. «А хто бусік запалив?» — спитаєте ви. «Та наш барбаканівець Федір на прізвисько Бублик. Архітектор. Лютий боєць!»

І почалось вогняне Водохреща. Запалали перші шини, забили бойові барабани з металевих бочок, трубач заграв «Лента за лентою», з боку ментів запрацював водомет, почалося перше в історії модерної України масове вуличне силове протистояння і революція отримала нове дихання! Близько 19.00 з’явилися перші важко поранені (першокурснику-архітектору, що намагався відкинути вбік світло-шумову гранату відірвало кисть руки). Почали бити гумовими кулями по журналістах і фотокореспондентах, намагаючись вцілити в око. 20-го з’явилася перша робоча катапульта, бійці опановували нові методи боротьби — салютні установки та требушети. Все виглядало як справжнє середньовічне побоїще, яке важко було собі уявити у 21 столітті, навіть за дуже жвавої уяви. Зранку 22 січня, під час вранішньої контратаки «Беркуту» загинули Нігоян і Жизнєвський. Відтепер картеч і кулі летіли з боку ментів і все стало дуже серйозно. А потім був штурм Українського дому, «мирний похід» до Верховної Ради, побиття і розгін у Маріїнському парку на Кріпосному провулку, купа вбитих і поранених у Будинку офіцерів і вогняна стіна у ніч з 18-го на 19 лютого від палаючого Будинку профспілок, аж до будівлі консерваторії, коли на Майдані лишилися самі кияни у кількості до тисячі-півтори осіб, і тільки янголи Господні знають — чому вони нас тоді не дотиснули? А потім настав найстрашніший день, коли кров текла потоками по брудному асфальту і бруківці Інститутської, по сходах, що вели до Жовтневого палацу, коли кров калюжами стояла у холі готелю «Україна» та біля Лядських воріт, куди зносили поранених і вбитих.

«Ці місяці ми жили всередині підручника з історії» — так одного дня сказав Іван Семесюк. Я певен, що кожен з цих днів колись ретельно вивчатимуть і проаналізують дослідники української революції 2013-1014 років. Напишуть десятки, а може, й сотні дисертацій і не один вчений муж отримає за це ступінь кандидата, а то й доктора історичних наук. На наших очах звелась і виросла справжня Запорозька Січ, постали з плоті і крові справжні гайдамаки і Січові Стрільці, і воїни УПА. Нарешті наповнилося справжньою живою водою те, здавалося б, давно всохле русло народних архетипів. Все сповнилося нових правильних сенсів, все стало на свої місця. Народився новий Герой! Народилася Нова Модерна Україна. Ми відчули свою силу і взяли на себе відповідальність за країну і за її майбуття. Взяли відповідальність на себе і за себе. Ми стали дорослими. Невимовно шкода полеглих Героїв Небесної Сотні… Пам’ять про них — запорука нашої витривалості та стійкості у подальшій боротьбі. Адже розслаблятися зарано. Поруч підступна брехлива імперія, яка робитиме все, аби придушити, приспати, впокорити, оббрехати наш волелюбний лицарський дух.