Читати книгу - "Володар драконів"

Кремінна борода слухав просторікування свого господаря в піввуха. На величезній річці було тихо. Лунав лише плюскіт води об луску Кропивника.

— А чи знаєте, з чого складаються ці гори? — запитав гном. — Що в їхніх надрах? Чи лежить там золото та коштовні камені?

— Не знаю! — рикнув Кропивник, хапаючи на льоту жирну рибу, яка необережно вистрибнула з води у нього перед носом. — Це цікаво лише людям та гномам.

Частину ночі вони мовчки пливли проти течії. Лунг трохи випереджав їх, але це не турбувало Кропивника. Скоро місяць зблідне, замерехтить світанок, і срібному драконові доведеться шукати собі притулок на день. А Кропивник зануриться глибоко у води річки, так глибоко, щоб із води стирчали лише роги, з яких гном зможе ковтнути повітря — і буде чекати до тих пір, аж поки в ніздрі йому знову вдарить запах дракона.

Ні, тепер вже цей Лунг точно від нього не піде.

— Це вони! — вигукнув Бен. — Я бачив їх в оці Азіфа! Точно! Бачиш, Лунгу? — він збуджено махав рукою на схід, де червоне світло вранішнього сонця осяяло незвичайної форми гірський масив. Вони летіли вже дві ночі над пласкою розпеченою землею, над озерами, вкритими зграями птахів, над стародавніми фортецями на зелених пагорбах, що мали такий вигляд, ніби час тут зупинився. Деякі місця здавалися Бену знайомими. Начебто він бачив їх в очах джина. Але ці гори він пам’ятав абсолютно точно. Вони мали вигляд зубців на спині сплячого дракона.

— Обережніше, ти обірвеш ремінь, якщо будеш так стрибати! — Пробурчала Сірчана шкурка. Лунг став повільно знижуватися.

— Я впевнений, Сірчана шкурко! — вигукнув Бен. — За цими горами має бути монастир!

— До них ще далеко! — крикнув Лунг у відповідь. — Однак до їхніх відрогів ми долетіти встигнемо.

Кілька ударів крилами — і вони перенеслися через річку, що вирувала внизу між скелястими берегами.

Місяць вже бліднув, але Лунг продовжував летіти, аж поки вони побачили під собою відроги драконових гір, схожі на пазуристі кам’яні лапи. Дракон покружляв над схилами, вишукуючи місце для посадки, і опустився на гребінь скелі.

За ними глибоко внизу шумувала річка. Перед ними вставали гори, спершу полого, а потім все крутіше спинаючись у небо. Вершина за вершиною, немов зубці гігантського дракона. Далі було видно ще вищі гори. Їхні схили, вкриті снігом, блищали у променях вранішнього сонця.

Лунг сів між скель, позіхаючи, витягнув втомлені лапи і спустив зі спини Бена і Сірчану шкурку.

— Схоже, ми на вірному шляху, — сказала Сірчана шкурка, роззираючись. — Жодних слідів людей. Лише дорога внизу біля річки, і нею, схоже, вже сотні років ніхто не їздив.

— Як же я втомився! — пробурмотів Лунг, роздягаючись у затінку скелястого уступу. — Останніми днями було дуже мало сну і занадто багато розмов.

— Ми розбудимо тебе, коли стемніє, — сказав Бен. Він подивився на гори, схожі на хребет дракона, і раптом згадав усі картини, які бачив в очах джина.

— Уже недалеко, — пробурмотів він. — Я впевнений. Дивно, у мене таке відчуття, ніби я тут уже був.

— А хіба не був? — глузливо спитала Сірчана шкурка. — Ти ж повернувся на землю Володаря драконів!

— Та перестань вже! — Бен витягнув два пиріжки з пакунку, який зібрала йому в дорогу Зібеїда Халіб, і сів поруч із Лунгом, розглядаючи мапу. Дракон вже заснув.

— Далі на мапі усе зафарбовано жовтим, — пробурмотів Бен, кусаючи пиріжок. — Що б це значило? — він задумливо струсив із мапи крихти, які впали на неї. — Ну добре, все одно, будемо просто триматися ближче до річки.

Мухоніжка сонно висунув голову з рюкзака і озирнувся.

— Де ми? — запитав він.

— На вірному шляху, — відповіла Сірчана шкурка, риючись у рюкзаку. — Хай йому грець! З однієї пляшки вся вода витекла. А інша без того була майже порожня, — вона підштовхнула Бена, який все ще роздивлявся карту.

— Гей, Володарю драконів, якщо тобі все тут настільки знайомо, то, може, ти так само знаєш де знайти води?

— Води? — Бен стурбовано підвів погляд від мапи, склав її і засунув у рюкзак. — Піду пошукаю, — сказав він. — Ну що, Мухоніжко? Хочеш, підемо разом?

— Іду! — Гомункулус поспішно виліз із рюкзака. — Ось побачите, я майстер відшукувати воду.

— Ще б пак, ми навіть знаємо, чому, — буркнула Сірчана шкурка.

— Слухай, Сірчана шкурко, годі вже тобі затівати сварки, — Бен посадив Мухоніжку на плече, повісив на шию пляшки і пов’язав голову хусткою, яку подарував йому професор. — Бувай, — сказав він.

— Бувай, — відгукнулася Сірчана шкурка, згортаючись клубочком поряд із Лунгом. — Гриби можете не шукати. У цій глушині навіть крихітного дощовика не знайдеш, — вона ще раз прицмокнула і почала похропувати.

— Що таке дощовик? — шепнув Бен до Мухоніжки. — Я б його не розпізнав, навіть якби він мені сам у руку стрибнув.

— Дощовик — дуже смачний гриб, — тихо відповів Мухоніжка. — У нього багато різновидів.

— Правда? — Бен із захопленням подивився на нього. — Ти так само і на грибах розумієшся? Отакої! Я справді дивуюся, скільки всього вміщається у твоїй маленькій голівці! Моя у порівнянні з нею порожня, як ця пляшка. А які у нього різновиди?