Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

усе ще не наважувався відповісти баркасові, хоч бачив, що Мікос Фасулаті робить усе можливе в його становищі, щоб привернути до себе увагу.

Знову баркас ходив туди й сюди, та чимдалі ставало ясніше, що не заради риби. Інше було в Мікоса на меті. І коли він підняв над головою анкерок, Левко Пилипович сказав Андрійкові:

— Вони хочуть передати нам воду.

— Як же це можна зробити? — Очі в хлопчика засвітилися надією. Він уже давно не напивався вдосталь, а зараз, коли побачив той анкерок і уявив собі, що він повний холодної, свіжої води, відчув нестерпну, пекучу спрагу. — Придумай щось, тату. У нас же буде вода…

— Зміни на вахті Грицька, а він хай швиденько йде сюди. Щось придумаємо…

І поки змінювалася вахта, Левко Пилипович вийшов на видне місце і помахав Мікосові хустиною, підкликаючи його до скелі.

* * *

— Глянь, глянь! Вони озвалися! — вигукнув Костас. Так, над самим урвищем виднілася людська постать.

— Хто це з них? — жадібно вдивлявся Костас. Йому так хотілося хоч здалеку глянути на свого вчителя, на Грицька, з яким разом учився в школі, на Андрійка — отого невгомонного бешкетника, що отаманував над хлопчиками всієї вулиці. Найменше він знав Василя, бо той давно, ще юнаком, виїхав із селища, але й на нього кортіло подивитись. Зрештою, бажав просто пересвідчитися, що це — саме вони, а не хтось інший.

— Не впізнати звідси, далеко.

Мікос уже гнав баркаса до скелі. Тепер він пустив мотор на всю потужність, і вітер бив рибалці в груди, в обличчя так, що аж очі взялися сльозою, обвіював гаряче чоло й ворушив чорними кучерями нічим не покритої голови.

Тримаючись однією рукою за стерно, другою він показував то вгору, то вниз, аби на скелі зрозуміли, що треба спустити вірьовку, чи трос, а вже вони з Костасом швиденько прив'яжуть анкерок і вузлик із харчами. Добре ж, як у них знайдеться, що спустити… Та, мабуть же, щось придумають. Умілий і на шило рибу ловить!

Постать на скелі зникла, але незабаром з'явилася знов, і тепер уже Мікос і Костас упізнали в ній учителя. А до нього підійшов ще хтось… По тому, як він припадав на ліву ногу, легко було догадатися, що то — Грицько.

Біля самої скелі Мікос заглушив мотора і звелів Костасові сісти на весла. Причаїлися під скелею. Настали найтривожніші хвилини…

Чекали мовчки. І обоє шастали очима по стрімкій, зубцюватій скелі, щоб не проґавити місце, де спустять трос. А тим часом поглядали й на мисок, чи не вирине звідти ворожий катер? Хто знає, чи повірили фашисти Мікосу Фасулаті, а чи випробують його?.. А може, уже й зараз стежать за кожним його рухом?

Ой, як же лячно було Мікосу Фасулаті!

І як довго тягнуться оті хвилини, поки ждеш!..

А може, Левко Пилипович не зрозумів його? Тоді навіщо було підкликати баркас? Навіщо було з'являтися на скелі? Не відповідали б — та на цьому й скінчилося…

Тобто як це — «скінчилося»? А як же вони житимуть без харчів та води? Ні, однак треба було б щось придумати. Та й він, Мікос, не всидів би спокійно дома склавши руки. Який там уже спокій, коли свої люди в біді! Та ще й які люди! З власної волі пішли на смертельний риск, а тим часом он уже скільки лиха гітлерівцям заподіяли. Справжню ЕІйну ведуть з Гюнтером Бахманом…

Але чому ж так довго нічого не чути згори? Хіба вони не розуміють, як небезпечно отут стирчати?..

Може, ще раз одійти на якусь відстань та показати їм, що він жде, жде!..

І раптом Мікос аж затремтів. Високо над головами загойдався трос. Він опускався все нижче й нижче, а Мікос увесь час повторював пересохлими від хвилювання губами:

— Швидше ж бо, швидше…

Нарешті кінець троса опинився перед очима, і аж тоді побачили, що до нього щось прив'язано, коробочку якусь, чи що… Жадібними пальцями схопив ту невідому річ Мікос. Звичайна собі коробочка з-під галет, а в ній аркушик паперу — записка.

— Читай, читай швиденько! Що вони просять?

— Вони нічого не просять, — відповів Костас, глянувши в той папірець. — Вони дякують. Ось… «Велике вам спасибі. Ніколи не забудемо вашого подвигу».

— Подвигу? — Мікос здивовано дивився на сина. — Який же це подвиг?.. Вони справжні герої!

Він навіть забув, що треба квапитись, так був вражений запискою Левка Пилиповича. Але спохватився:

— Прив'язуй анкерок. Тугіше, щоб не відірвався… Давай я, морським вузлом. Намертво. А зверху оцей ворочок з харчами й запискою…

Мікос працював гарячково, важко дихав, наче то була робота, зв'язана з 'великим фізичним зусиллям.

А Костас навіть не звернув уваги на те, що батько мимоволі образив його, не довіривши прив'язати передачу, бо і сам він умів в'язати морські вузли не гірше за батька.

Хоч підпису під тими кількома словами в записці й не було, Костас добре знав той почерк, якийсь м'який, округло-довгастий, але водночас і твердо чіткий. Тим почерком Левко Пилипович робив помітки та виправлення у Костасових зошитах, ставив п'ятірки, коли робота вже справді на це заслуговувала, і безжально виводив двійки, коли на те були незаперечні підстави. Він був суворим і добрим учителем. Не добреньким, якого можна було розжалобити, а саме добрим непідкупною і справедливою добрістю…

Костас ніколи не ображався на нього, навпаки, приглядався, дослухавсь — хлопцеві хотілося бути схожим на свого вчителя. Цей папірець, який він тримає у руці, ніби ще дихає теплом учителевих рук, і Костас ховає його до кишені морської курточки, що лежить у баркасі.