Читати книгу - "Скляне прокляття"

з масивними дверима з твердої деревини. Всередині було нічим дихнути, як у глечику, який виставили на сонце. В хатині не було ані стільців, ані стола чи ліжок. Лише під стіною в долівці зяяла діра, яка колись, очевидно, слугувала за вбиральню.

Арчер указав стволом револьвера на двері:

— Заходьте. І не робіть дурниць. Якщо хтось захоче втекти, отримає собі кулю. Це зрозуміло? От і добре.

— Але ж тут жарко, як у печі, — зауважив Гаррі. — Залиште нам хоча б трохи води.

Арчер відстебнув від пояса флягу й кинув її в куток.

— А тепер — ідіть!

Заходячи першим, Макс ледве не впав, спіткнувшись об поріг. Гумбольдт, Гаррі й Оскар зайшли слідом за ним. Важкі двері захлопнулися, й вони опинилися в полоні.

Макс розглянувся на всі боки. Єдиним джерелом світла й повітря тут був невеликий квадратний отвір у стіні задньої частини хижки. Він був розташований трохи нижче від даху, та невдовзі четверо бранців зрозуміли, що для вентиляції цього отвору недостатньо: вже за півгодини всі вони були мокрими від поту. Температура в хижці була не менше як п’ятдесят градусів.

Пеппер підняв із глиняної підлоги флягу і струснув.

— Тут усього лише кілька ковтків, — розчаровано промовив він. — Арчер і в цьому нас надурив.

— Та це й не дивно. Такий самий безсовісний негідник, як і його хазяїн, а, може, й гірший, — промовив Гумбольдт, продовжуючи оглядати приміщення.

Окрім отвору високо під дахом, ніяких вікон у стінах не було. Покрівлю було зроблено з міцних дерев’яних брусів і покрито товстим шаром глини. Стіни ж виявилися набагато міцнішими, ніж здавалося на перший погляд.

— Як же ми звідси виберемося? — В напівтемряві хатини фігура Оскара була схожою на тінь.

— Поки що не уявляю, — похмуро відповів Гумбольдт. — Але ми щось придумаємо. Обов’язково маємо придумати, інакше справа закінчиться найстрашнішою в історії катастрофою.

51

Шарлотта здивовано дивилася то на Елізу, то на Убіре. Розмова між ними виявилася короткою, але й цього вистачило, щоб старійшина не на жарт розхвилювався. Навколо зібралися всі мешканці поселення, і коли Убіре повідомив їм новину, у відповідь почулися страшні прокльони. Було зрозуміло, що догони налаштовані дуже войовничо.

Цієї миті з’явився батько Йатиме, коваль. Він тягнув за собою візок, навантажений щойно виготовленою зброєю. Сталь тьмяно виблискувала на сонці.

Подальші події розгорталися з шаленою стрімкістю. Убіре коротко скомандував, воїни схопили з візка списи, дротики, щити й кинулися до мосту. До них приєдналися Шарлотта й Еліза, за якими поспішали Йатиме, Джабо і Вілма. Невдовзі біля краю ущелини зібралася мало не половина населення міста.

— Що, що там сталося? — намагалася зрозуміти Шарлотта, ледве встигаючи за Елізою.

— Гумбольдта і Оскара взяли в полон. Із ними ще двох. Ці люди — наші друзі. Йатиме бачила внутрішнім поглядом, як це сталося, і я також усе відчула.

— У полон? Але чому?

— Пророцтво! — задихаючись, промовила Еліза. — Все розгортається так, як і казав Убіре. Воїни хочуть зробити останню відчайдушну спробу і примусити ворогів зректися своїх намірів.

— Намірів? Яких іще намірів?

— Ці люди прагнуть забрати з собою зелений камінь.

— Невже? Але це ж справжнє божевілля!

— Саме тому їх і треба зупинити.

Шарлотта раптом зіщулилася від пориву холодного вітру і глянула вгору. Небо вже не було глибоким і синім — із заходу наповзали темні хмари. Відчувалося, що скоро піде дощ.

Воїни затягнули бойову пісню.

Це була дивна мелодія. Вона складалася лише із п’яти нот, які раз у раз повторювалися, то затихаючи, то знов набираючи силу. Шарлотті чомусь стало страшно від цих звуків.

Перші воїни вже досягли скельного переходу. Одразу ж почулися постріли з рушниць. У повітря здійнялися фонтанчики піску. Догони розсипалися по схилу й укрилися за скелями. Крізь проміжок між каменями Шарлотта помітила фігури людей на протилежному боці ущелини. Схоже, ті вже давно чекали атаки догонів і зайняли найзручніші позиції.

Вогонь із того боку подужчав.

Догони відповідали стрілами й метальними списами, та без особливого успіху. Адже для того, щоб поцілити супротивника, їм треба було вийти з укриття. Деякі воїни спробували це зробити, але їх одразу ж було застрелено. Бідолахи впали у прірву, і поки їхні тіла, перевертаючись, летіли вздовж стіни, Шарлотта прикрила очі й устигла прошепотіти коротку молитву…

— Ворушіться! Ми маємо поспішати!

Джейбс Уїлсон, стоячи біля храмової брами й широко розставивши ноги, керував роботою імпровізованого підйомного крану. Примітивну конструкцію було поспіхом складено з кількох блоків, канатів і брусів, для яких використали стовбури дерев, що у великій кількості росли в Заборонному місті. Крану належало підняти метеорит крізь отвір у куполі й перенести його у товстелезний дерев’яний контейнер.

Усе вже було майже готове до підйому. Через відкриті навстіж ворота Уїлсон міг бачити метеорит. Зелений світний камінь був уже так близько від нього, що, здавалося, ось простягни руку — і можна доторкнутися до його граней.

Що там плів Гумбольдт? Зеленкуватий пісок біля основи метеорита — це нібито насіння, що його розсипає камінь, яке проникає крізь будь-яку речовину. Достатньо лише наступити на нього…

Він переставив ногу через поріг і спробував підошвою пісок, що вкривав плити з пісковику. Нічого не сталося. Можливо, варто зайти трохи далі? Він озирнувся. Біля нього на сходах валялася зламана вітром зелена гілка. Уїлсон підняв її, обчистив від пагонів і поколупав її кінцем зеленкуватий пісок — там, де його було найбільше. Знову нічого.

Полегшено