Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

назустріч дикому звірові, тримаючи спис перед собою, але впоперек тіла. Акут заверещав від страху і здивування. Лев стояв, хижо округливши очі, готовий відбити напад. Лапи його напружилися для стрибка, — ось-ось він стрибне і завдасть напасникові страшного удару, що проламав би череп і бикові.

Просто перед носом у лева хлопець угородив вістря списа в землю, творячи з нього потужну пружину, і перше ніж вражений хижак зміг добрати, що сталося, Джек перелетів через його голову просто в колючі обійми шпилькового дерева — обдертий, але живий.

Акут ніколи доти не бачив спортивного стрибка з жердиною. Тепер він гасав угору-вниз по гіллі дерева, де почувався безпечно, осипаючи лева прокльонами і радісно глузуючи з поганьбленого Нуми. Тим часом хлопець, весь поколотий і закривавлений, намагався примоститися на дереві якось так, щоб менш боліло. Він урятував своє життя, але коштом нестерпних мук. Йому здавалося, що лев уже ніколи не піде собі геть. Минула принаймні година, перше ніж розлючений звір покинув чатувати і величною ходою подався з галявини. Коли він відійшов уже далеко, хлопець почав злазити з дерева, завдаючи пекучого болю своєму зраненому тілові. Фізичні наслідки здобутого в цій сутичці ще довго давалися взнаки, але гіркий досвід запам’ятався Джекові навіки. Він більше ніколи не кидав виклику долі намарне.

В його подальшому житті траплялося чимало небезпечних випадків, та лише тоді виконував він свій стрибок з опорою на палицю, коли всі інші можливості були вичерпані.

Кілька днів хлопцеві й мавпі довелося вилежати, доки не загоїлися рани від гострих колючок шпилькового дерева. Великий мавпич зализував рани свого товариша з людського роду. Ото й було все лікування, а проте рани гоїлися швидко, бо хлопець був молодий і міцний..

Коли Джек видужав, вони рушили далі в бік морського узбережжя, і знову юнацьке серце надихало передчуття близької радості.

Нарешті омріяна мить настала. Наші подорожні продиралися густими заростями тропічного лісу, коли пильні очі хлопця помітили крізь долішні гілки давній, але добре відбитий слід, що змусив затріпотіти його серце. То був слід людини, білої людини, який неможливо було сплутати з слідами ніг дикунів, бо лише європейці носили взуття. Сліди вели на північ, відхиляючись трохи праворуч’від напрямку, яким простували хлопець з мавпою, і свідчили, що тут пройшов чималий гурт людей.

Певна річ, ці білі люди знали, де розташоване найближче селище на узбережжі. Можливо, вони саме туди і йшли. В кожному разі, їх годилося перейняти, хоч би заради приємності зустріти одноплемінців. Хлопець був дуже збуджений: він тремтів від бажання негайно кинутися навздогін. Акут вагався. Він від людей нічого не хотів. Для нього хлопець був дружньою мавпою, як і він сам, а ще сином короля мавп. Він намагався збити хлопця з його наміру, доводячи, що невдовзі вони стрінуть своє кревне плем’я, і в майбутньому, коли він підросте, то. стане в них царем, як колись його батько. Але Джек не поступався. Він знов і знов твердив, що хоче побачити білих людей. Він хотів послати звістку своїм батькам. Акут слухав, і непомильне чуття звіра підказувало йому, Що хлопець намірявся вернутися до своїх.

Цей здогад засмутив старого мавпича. Він любив хлопця, як і його батька, свого пана, якому служив вірою і правдою. У своїй мавпячій голові і в серці він пригрів надію, що ніколи не розлучиться з хлопцем. Він бачив, як гинуть усі його найлюбіші сподівання, проте лишався вірлий хлопцеві й покірний його волі. Хоч і з важким серцем, він згодився разом із Джеком наздоганяти «сафарі» білих людей, бо передчував, що це їхня остання спільна мандрівка.

Сліди були кількаденної давності. А це означало, що неквапний караван перебуває в кількох годинах руху від них, дужих і тренованих перелітанням із гілки на гілку над рясно зарослим долом, який, власне, і сповільнював просування вперед обтяжених вантажем носіїв білих людей.

Хлопець вів перед, підганяло його радісне збудження, тимчасом як Акутові ця мандрівка віщувала лише смуток, і тому хлопець перший помітив ар’єргард каравану білих людей, яких він так прагнув перейняти.

Спотикаючись і плутаючись у заростях на своєму шляху, попереду простував понад десяток чорношкірих, навантажених понад усяку міру. Вони раз по раз падали від утоми й виснаження, але чорні вояки, що йшли позаду, копняками їх підводили і гнали далі. Обабіч ішли білі велетні. Світлий заріст на обличчях цілком ховав їхні риси. Хлопцеві губи ось-ось мали вигукнути вітальний поклик, коли його погляд зупинився на білих. Вітання вмить завмерло на його вустах, і замість радості душу затопив гнів — Джек побачив, як двоє білих шмагають важкими батогами по голих спинах бідолашних чорних мучеників, на яких було нав’ючено стільки вантажу, що годі піднести дужій людині після цілої ночі спочинку.

Обидва білі і чорна сторожа позаду щохвилини роззиралися довкола, немовби повсякчас остерігалися якоїсь небезпеки. Хлопець на мить причаївся в гущавині, а потім повільно пішов назирці, спостерігаючи брудне й брутальне дійство. Акут ішов поруч. Тварині не так страшно було на все те дивитися, як хлопцеві, але навіть мавпич трохи не гарчав, бачачи, як безглуздо б’ють безпорадних людей. Він зиркав на хлопця. Ось, мовляв, ти й зустрівся із одноплемінцями, чому ж не кидаєшся їм назустріч і не вітаєшся з ними? Він спитав про це свого друга.

— То дияволи! — промурмотів хлопець. — Я не можу мандрувати з такими, як вони, бо повбивав би їх, тільки-но спробували б ще підняти руку на своїх людей.

— Проте, — додав він трохи згодом, — я можу розпитати їх, як дістатися до найближчого порту, а потім, Акуте, ми собі підемо далі.

Мавпа промовчала, і хлопець, зістрибнувши додолу, швидко рушив назустріч «сафарі». Він подолав якусь сотню метрів, коли один з білих, помітивши його, подав сигнал тривоги, а відразу, потому навів рушницю на хлопця й стрілив. Куля вдарила в землю якраз перед Джеком, здійнявши догори шматочки торфу та опалого листя, що обсипали хлопцеві ноги. За мить другий білий, а слідом і чорношкірі вояки сторожі й собі відкрили по Джекові безладний вогонь.

Джек, неушкоджений, сховався за деревом. Напевне дні панічної гонитви джунглями