Читати книгу - "Полуничний сезон"

команди. Поки що треба підключитися до Дмитра Яковича. Що кому робити — самі обміркуйте.

Яківчук пошкріб потилицю, помружився й подав голос:

— Тут у мене ще одне є. Собака в Нужних був. Якщо вірити сусідам, не собака, а звір. Нужні, як ішли на роботу, його відв'язували, і у двір ніхто й носа не наважувався сунути. А перед тим, як мали обікрасти квартиру, він здох. Чи, бува, не отруїли його?

Не встиг Яківчук скінчити, як на столі капітана різко задзеленчав внутрішній телефон. Вислухавши, Турчин поклав трубку на важелі і промовив якось ніби розгублено:

— Обкрадено квартиру директора комбікормового заводу…

11

Директор комбікормового заводу Олександр Дерев'яний жив на такій же тихій вулиці, як і Нужний, тільки ближче до центру міста. Дім просторий, на сім кімнат, із літнім другим поверхом, дерев'яний, обкладений білого цеглою, від дороги обгороджений високим дощатим тином, від сусідів — штахетом і садом. Біля тину дерева росли густо, були нерозчищені, тому й від сусідських очей затуляли не гірше дощок. У дворі теж, як і в Нужного, добротний хлів, літня кухня, гараж.

У дім злодії, як і в попередніх двох випадках, зайшли через двері, замки (їх було два — один англійський, другий саморобний, але не поступався англійському), з усього видно, відімкнули ключами. Коли в Нужного майже всі килими повиривали з цвяхами, то тут їх зняли обережно. Одежу вибирали нову, дорогу, кришталь і порцеляну пакували у ящики, котрі взяли у хліві, (один порожній зостався в хаті), прихопили ще багато чого. Скільки всього вкрали, стане ясно, як повернуться господарі з Ялти. Їм уже дали телеграму.

Хату стерегла рідна сестра Дерев'яного — низенька худенька жінка з великими зляканими очима. Жила вона в центрі містечка у багатоповерховому будинку, працювала в банку.

— Брат мене просив, аби поливала вазони та годувала Рекса, — розказувала. — Як Рекс був, я два рази на день навідувалася, а як він здох, то вже коли випаде. Вазони можна поливати і на дві доби раз.

Коли вона сказала про Рекса, Турчин і Яківчук переглянулись. Турчин зібрався в жінки щось спитати, але начальник уже підкинув нове запитання:

— У які часи ви приходили?

— Як коли — інколи ранком, інколи вдень, але найчастіше — ввечері.

— Ночувати не зоставались?

— Ні.

— Коли були в останній раз?

— Позавчора ввечері.

Сидоренко щось помітив у блокноті, і Турчин, скориставшись цим, поставив запитання:

— Рекс давно здох?

— Тиждень і два дні.

— Рекс — вівчарка?

— Ага, така була злюща. Одних господарів та ще мене знала. Я її на ніч відв'язувала. Так брат велів.

Сидоренко кінчив записувати і нетерпляче постукував кульковою ручкою по блокнотику. Турчин звернувся до начальника за всім етикетом:

— Товаришу старший лейтенант, дозвольте ще дещо уточнити.

Той кивнув головою.

— А скажіть, ви не помічали, щоб Рекс перед цим відмовлявся від їжі?

— Ніби нічого такого не було. Ввечері я його нагодувала, рано приходжу, а він мертвий.

— Ви його закопали?

— Чоловік кудись одвіз, у яр чи в ліс. А, чи закопав, того не знаю.

В обох обкрадених раніше квартирах злодії шукали речі із золота, гроші. Напевно, її тут шукали, і не обов'язково тієї ночі, як виносили крадене. Скоріше — перед цим. Часу ж мали вдосталь.

— Скажіть, будьте ласкаві, позавчора чи раніше, як поливали вазони, у квартирі нічого підозрілого не помітили?

Жінка звела великі очі на капітана:

— Як-то?

— Шафа, може, була не так зачинена, щось із меблів чи якась інша річ не стояли на звичному для них місці. Прошу вас, пригадайте. Для слідства це важливо.

Жінка замислилася, маленькі ямочки на щоках ніби позападали глибше, на лобі застигли темні тіні, котрі, як розмовляла, ледь помітно змигували.

— Та ніби нічого… Сказати правду, я й не дуже роздивлялася, бо завжди поспішала. Сім'я ж у мене… Хоча, чекайте-но, зібрання творів Бальзака… Мені скортіло прочитати «Втрачені ілюзії», а це в четвертому томі. Кинулася я, а він стоїть між шостим і сьомим. Усі інші томи на місці.

Бібліотека у Дерев'яного була багата, три стіни у великій кімнаті, котра слугувала йому за кабінет, заставлені «стінками», на кожній поличці книжки у два ряди — передплатні видання, вітчизняна й зарубіжна класика.

На нижніх полицях, куди можна дістати рукою, нічого не підставляючи під ноги, пилюка була витерта, на верхніх вона осіла товсто, і гарно було видно сліди від книжок, які витягали з рядів. Щоб перетрусити таку силу книжок, однієї ночі мало. І світло мусили світити. Кімната виходила вікнами в сад, протилежні оселі на сусідній вулиці були далеченько, навряд, аби через густу зелень хтось угледів світло.

Сусіди заводили мову про Дерев'яних неохоче. Ніхто їм не співчував, лиш одна старенька довго кліпала очима, шамкала беззубим ротом, аж поки видихнула:

— Таке горе в людей, таке горе…

Молода жінка, певно, дочка чи невістка старої, зле посміхнулася, і Яківчук не втримався, спитав:

— Ви, мабуть, із ними у сварці?

— Звідкіля таке взяли? — здивувалася молодиця. — Чого б то мені з ними сваритися? Що ми не поділили? Та й чи стануть вони з нами сваритися? Дуже горді. Особливо він. Йде і землі перед собою не бачить. Ніколи й ні з ким перший не привітається. Вона, правда, жінка його друга, ще нічого. А він дуже себе несе…

Сусід навпроти, шофер райсільгосптехніки, теж говорив про Дерев'яного як про чоловіка дуже гордого, нелюдяного.

— Бачите, яким тином обнісся? Ледь не у два зрости людські. І собаку на день тільки він одв'язує. І на хвіртці дощечку «Во дворе злая собака» тільки він почепив. Ви питали, чи я нічого підозрілого не помічав? Ніби нічого. Правда,