Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

— У Кості було невеселе дитинство, — вів Бадюк. — Він рано лишився без матері, рідко бачився з батьком. Знаєте, тоді було заведено «горіти» на роботі з ранку до вечора, а Михайло Юзефович до всього був ще й районний землевпорядник, місяцями гасав по селах. Виховувала Костю тітка — старша сестра Михайла Юзефовича, жінка з дивацтвами, стара діва. Кості було десять років, коли батько одружився з Адою Рененкампф. Про цю жінку я вже розповідав, і мою думку про неї ви знаєте. Та слід віддати їй належне — до Кості вона ставилася непогано. Думаю, Ада навіть полюбила його — своїх дітей у неї не було. Пам’ятаю, в грудні сорок другого року — я тоді за дорученням підпільної групи працював на біржі праці — ми випадково зустрілися з нею біля міської поліції. У неї було заплакане обличчя. Вона зупинила мене, що само по собі знаменно — працюючи з гітлерівцями, Ада не помічала колишніх знайомих. Схлипуючи, розповіла, що Костю арештували. У цей час до нас підійшов німецький майор. Не звертаючи на мене уваги, він сказав Аді, що нічого не вийшло — гестапівці не хочуть віддавати хлопчика на поруки. Я зрозумів, що мова йшла про Костю. Ада вилаялась на адресу гестапо і, не попрощавшись зі мною, пішла з майором.

Бадюк на мить замовк, потім попросив у Наталі цигарку.

— Я слухаю вас, Ігоре Семеновичу, — нетерпляче сказала Наталя, тільки-но він прикурив.

— Не знаю, чи маю я право розповідати вам те, що розповідаю. Костя для мене близька людина.

— Для мене теж, — сказала Наталя.

— Невже він ніколи не розповідав вам про себе?

— Дуже мало і неохоче. Я знаю тільки, що його колишня дружина — артистка — втекла од нього з якимсь співаком-гастролером.

— Нікчемна, пащекувата жіночка, — кивнув головою Бадюк. — Один час вони наймали в мене кімнату. Заради Кості її терпів. Він з нею і одружився з відчаю. Бувають випадки, коли одружуються, як горілки напиваються, — щоб забути своє горе.

— Яке горе?

— Було в нього до того невдале, можна сказати, трагічне кохання.

— Я нічого не знаю про це.

— Я теж більше чув од інших… Уявіть собі п’ятнадцятирічного хлопчину і дуже гарну дев’ятнадцятилітню дівчину. Що могло бути між ними? Юнацьке несамовите кохання з одного боку і поблажлива дружба з другого? Але то був суворий, безжальний час — підлітки на очах ставали дорослими… Гестапівці схопили їх на конспіративній квартирі. Ви ж знаєте, що Костя був зв’язковим міського підпілля?

— Ні, він не казав мені…

— А вона — перекладачка в німецькій комендатурі; через неї ми діставали бланки документів. Костю, її та багатьох інших підпільників виказав провокатор.

— «Привид»?

— Не думаю, щоб один агент зумів виказати стількох людей. Мабуть, у підпілля пролізло кілька агентів, але діяли вони спільно… Костю і Кіру Назаренко, так звали ту дівчину, допитував сам Брюнінг — начальник сосновського гестапо. Які тортури вони витримали — не знаю. Костя не любить про це згадувати. Знаю тільки, що тоді він і посивів… Судили їх на початку березня сорок третього. Обох засудили до розстрілу. Та буквально в останню мить партизани визволили засуджених. Так Кіра і Костя опинилися в партизанському загоні «Месник», яким командував Михайло Юзефович. Не можу сказати, як склалися у них стосунки потім. Товариші розповідали, що після чистки загону від кримінальних елементів — було таке діло — на Кіру впала підозра. Кажуть, вона жила з ватажком бандитів. Можливо, це плітка. Про красивих жінок часто розпускають плітки, а Кіра була гарна. Лукава, метка, вона розбила не одне партизанське серце. Словом, як би там не було, але після липневої чистки її взяли під варту. Костя дуже переживав, навіть хотів, як батько, покінчити життя самогубством. Та невдовзі підозру з Кіри зняли, хоча в загоні її не лишили — відіслали літаком у Москву. До речі, вона москвичка; у Сосновське попала випадково — застала війна. В лютому 1945 року Костя — після визволення Сосновського пішов на фронт — був поранений і попав у московський госпіталь. Кіра, дізнавшися про це, розшукала його. Виписавшись із госпіталю, Костя оселився в неї. Влаштувався на роботу і водночас продовжував перерване війною навчання. Повторюю, я не знаю, які в них були стосунки — Кості тоді щойно сповнилося вісімнадцять. А через три роки, покинувши навчання в Першому Московському медінституті, він повернувся в Сосновське. Причину своєї втечі з Москви не пояснював. Тут у нього нікого не лишилося — тітка після війни повернулася в Дніпропетровськ. Він оселився в мене, і я доклав немалих зусиль, поки вмовив його продовжити навчання. Отоді він і одружився. З ким і як — ви знаєте.

— Більше він не зустрічався з Кірою? — спитала Наталя.

— На це запитання я не хотів би відповідати, — сказав Бадюк. — Але моє мовчання може бути витлумачене як завгодно… Кіра приїжджала в Сосновське. Зупинялась у своєї двоюрідної сестри Тамари Нетреби.

— Нетреби? — перепитала Наталя.

— Ви повинні її знати, це дружина Ярослава Нетреби. Ярослав, по-моєму, теж був не байдужий до Кіри, і я навіть підозрюю, що він одружився з її сестрою тільки тому, що та схожа на Кіру.

— Коли Назаренко востаннє була в Сосновському? — спитала Наталя.

— Не пам’ятаю.

— Ігоре Семеновичу, мені це важливо знати! Вважайте, що це запитання не жінки, а слідчого. Даю вам слово, хоч би що сталося потім — Савицький не дізнається про нашу розмову.

— Кіра приїжджала недавно, — трохи помовчавши, відповів Бадюк.

— Коли?

— Місяців півтора тому. Була тут кілька днів. Зустрічалася вона з Савицьким чи ні — не знаю. Коли раніше приїжджала — зустрічалася…

Лежнєв уже повернувся в готель, прийняв душ і випив кефір, коли задеренчав телефон, в трубці озвався голос Супрун.

— Василю Тимофійовичу?

— Добрий вечір, Наталю Сергіївно.

— Василю Тимофійовичу, мені треба з вами зустрітися.

— Не дуже підходящий час для зустрічі, пів на дванадцяту, — сказав Лежнєв, — та коли це важливо…