Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

зітхнув Павло. — Зате до весілля я піднімуся. Несіть кріп, петрушку, м’яту, кропиву, німицю, привозьте сюди вашу бабусю — робіть усе, що хочете, але я повинен бачити вас з Едді на власні очі й станцювати гопака на вашому весіллі. Тепер у мене є точні строки, і я ні дня не залежуся тут. Сьогодні ж почну ворушити свої ледачкуваті ноги.

Аніта тихо розсміялася з Павлового оптимізму і потай від Острожного діткнулася голкою його ноги. Павло сіпнувся й ледь не закричав з радощів:

— Міс Аніто, я відчуваю біль. Ви мене вкололи?

— Вам справді боляче? Я зараз же покличу Едді. Тепер я вірю, що ви скоро почнете ходити. Криза минула, містер Павел, і вас незабаром відпустять додому, а ми знову сидітимемо без діла.

— Гадаю, Едді Мітчел знайде для вас роботу. До речі, ви не збираєтеся поступати в інститут?

— Заради чого? — щиро здивувалася Аніта. — Лікарів з дипломами вистачає. Вища освіта — це ще не бізнес, сер.

— Я не історик і не соціолог, міс Аніта, але мені здається, що тільки освіта дає людині право назвати себе вищим створінням природи. А мати розум і жити задля втіхи — прояв витонченого садизму над природою самого буття.

Аніта промовчала. Її радісний настрій несподівано згас, і вона здогадалася, що це від заздрощів до Павла Острожного, з яким вона повинна няньчитися і якому не треба думати про власний бізнес, а тому його розум не переобтяжений страхом банкрутства і завжди вільний для великої науки. Аніта знала майже всіх жінок на Ранчо Доута, іноді сходилася ближче з пані Тійокою, і вони розуміли одна одну, разом журилися над невизначеним майбутнім, і тільки місіс Острожна не знаходила з Анітою спільної мови й часто сміялася з того, що лякало Тійоку. «Росіяни навіть у злиднях кричатимуть про свій рай», — говорив Аніті Едді Мітчел, коли заходила мова про Острожних.

— У вас є тюрми, містер Павел?

— Є, - швидко відповів Павло й зашарівся.

— Я була неуважною до вас, сер, — тихо вибачилася Аніта й підкотила масажний столик до ніг. — Вам не можна хвилюватися, сер. Зараз ми трохи розімнемо ваші ноги.

— У мене олімпійський спокій, — заперечив Павло, відчуваючи з радістю, як по ногах перекочуються гумові валики. — Вас чомусь зацікавили наші в’язниці.

— Я хотіла знати правду, сер.

— Про що?

— Про вашу країну рівних людей.

— Ви так добре знаєте Радянський Союз, що вам бракувало саме цих відомостей? Ні, немає у нас солоденького раю, де всі ходять у рожевих окулярах або намагаються переконати себе в тому, що навкруги суцільна благодать. Бо не в кожній людині можна здолати, як віспу, чорні заздрощі до багатства, розбещеність і лінь.

«Для чого я почав з нею ці балачки? — невдоволено скривився Павло й раптом відчув, як у спині ожив невідомий досі пекучий біль, що розпеченою горошиною покотився до ніг. — На нашій планеті, міс Аніто, не знати з якого часу з’явилися інопланетяни з торбами золота, і це, по-моєму, найстрашніша трутизна, що вбиває розум землян». Чорний сніп вогню жахко вдарив в очі, й Павло здивувався, що вперше бачить чорний вогонь…

Звідкілясь зверху, де видно високе небо, а над головою шумлять дерева, озивається Аніта:

«Аніта, мабуть, стоїть на колінах, — подумав Павло, — інакше б вона не дотягнулася до моєї руки. Треба вийти з підземелля», — наказав собі і з силою роздер над собою теплу дернину…

Несподівано для Аніти Острожний сів і подивився на неї широко відкритими очима — чистими і глибокими. Вона все ще стояла над Павлом і не випускала його руки.

— І давно я тут сиджу? — запитав Острожний і роззирнувся по палаті. — Вибачте, але вам, мабуть, незручно стояти переді мною навпочіпки.

Рясні сльози бризнули з очей Аніти.

— Що з вами? — стурбовано запитав Павло й підхопився на ноги. Він збагнув, що одужав. — Хто вас образив, міс Аніта?

— Містер Павел, я з радощів… Я боялася за вас, містер Павел. Я думала, вас уже нема… І раптом… Треба негайно покликати Едді Мітчела. — Аніта ніби не вірила, що перед нею стоїть Павло Острожний у трохи завеликій тонкій піжамі, торкалася пальцями його плечей, блідих щік, широкого пасма сивини, що було схоже на пригнутий вітром кущ ковили. — Ви ляжте, а я зараз приведу Едді.

— У цій палаті я вже не лежатиму і не сидітиму, міс Аніта, — Павло відвів руку медсестри, що намагалася допомогти йому дійти до ліжка. — Де мій костюм? Я хочу розмовляти з Едді Мітчелом як із сусідом по Ранчо Доута.

— Ваші речі в окремій кімнаті, містер Павел. Але я не можу вас залишити на самоті. Ви дуже збуджені. І не забудьте, ще два місяці тому ви були не бадьоріші від колоди. Вибачте за вульгарне порівняння, але це так, — владно звучав голос Аніти.

Острожний, мов на чужих ногах, пройшов за Анітою до сусідньої кімнати. За невеликою бамбуковою загорожею на вішаку були його особисті речі, на столику — електробритва і парфуми.

— Голіться, а я приготую душ, — сказала Аніта.

Павло зручніше вмостився на лежаку, розчохлив бритву фірми «Філіпс» з маленькими чорними решіточками трьох ножів, натиснув на клавішу автоматичного живлення, з приємністю відчув легке шелестіння гострої криці. Глянув у дзеркало й з дивною відразою побачив себе у полосатій одежині.

«Ви були не бадьоріші від колоди», — майнуло в думці. — Але ж я добре пам’ятаю трагедії «колод». І рядки давно прочитаного тексту: «Замкнутий чотирикутник похмурої будівлі прикривав розміщені в дворі два корпуси тюрми. У камерах її довго і в жахливих муках вмирали люди, заковані в кайдани, — „колоди“, як спокійно й зневажливо називає їх персонал загону. Живим звідси не вийшов жоден… Свідчення майора Ідзіма: „Прізвищ усіх осіб, відправлених у 731-й загін, не пам’ятаю. Особисто знав солдата Радянської Армії