Читати книгу - "Право на риск, Микола Олександрович Дашкієв"

що ви, коли ваша ласка, будете допомагати мені в науковій роботі. Але ж це — дрібниця, бо ви зможете працювати двадцять чотири години на добу.

— То ви хочете перетворити мене на покірного раба? — глухо запитав Письменник. І не стримався, гримнув: — Геть звідси, мерзотнику! Шукай десь-інде продажну душу, а мені не треба навіть безсмертя, якщо воно куплене ціною рабства!

Як вітром змело отого містера! А Письменник розпластався на своєму ліжку, знесилений до краю.

Гірко йому було. Тоскно. Подумати тільки: витрачати жалюгідні залишки життєвої енергії, всіма силами викликати до життя когось із найкращих персонажів, а з’являється отакий мерзотник!.. Який страшенний мерзотник!

— Марить… — почув він над головою чийсь занепокоєний голос. — Йому дуже зле… Дати морфій?

— Пізніше, Тессі. В нього зараз криза.

“Тессі?.. Чому— Тессі? — занепокоєно подумав Письменник. — Адже медсестру звуть Тася… А стривай-но, стривай… Може, це втілилася в життя та мила й щира дівчина, яку ти описав у своєму романі “Загибель Уранії”?

Він над силу розплющив очі. Справді: над ним схилилося облямоване каштановим волоссям обличчя молодої дівчини. Вона дуже вродлива, навіть вродливіша, аніж йому колись уявлялося.

— Ти — Тессі? — ледь чутно запитав Письменник.

— Так, так! — радісно ствердила дівчина.

— Тессі Торн?

— Звичайно!

— А де дідусь Лайн-Еу?

— Він теж тут.

Дійсно: поруч з нею стояв він, отой славетний професор, який дістав найшанобливіший титул планети — “переможець смерті”!

— Ви прийшли мене врятувати?

— Ми вас обов’язково врятуємо! — гаряче вигукнула дівчина.

Пильним, сумовитим поглядом Письменник довго дивився на неї, а потім заплющив очі й сказав.

— Я вам глибоко вдячний, любі друзі, але… Не треба, ні!.. Я не хочу життя такою дорогою ціною… Прощавайте!

— Але чому ви не хочете жити?! Чому?! — здалеку-здалеку долинув розпачливий голос дівчини.

“І вона ще запитує — чому? — сумовито думав Письменник. — Коли мій мозок пересадять у черепну коробку старика, який загинув від енцефаліту, моя свідомість, справді, житиме… Але як страшно буде відчувати себе в чужому тілі — брудному й неохайному, як заяложений одяг з чужого плеча! Як страшно перетворитися з молодого, вродливого юнака у немічну, жалюгідну подобу людини!.. Ні, хай краще настане небуття!”

Все. Більш нікого кликати. Ніхто не прийде на допомогу, бо надто мало було написано книг, надто полохливими були мрії про можливість подолати найстрашніші смертоносні хвороби.

Повільно-повільно Письменник розплющив очі, обвів поглядом палату. Вона ще була оповита сірим присмерком, але од вікна вже напливали рожеві барви світанку. Гостро тхнуло лікарнею. Брязнула відром прибиральниця в коридорі. Звідкілясь здалеку долетів гуркіт реактивного літака. Все було таким реальним і прозаїчним, що Письменник аж ніяк не здивувався, помітивши на стільці поруч з ліжком якусь постать. Тільки запитав неголосно:

— А ви — хто?

— Я — твій Майбутній Персонаж, — спокійно відповів незнайомий.

— Що?! — Письменник аж підхопився. — То виходить, я ще житиму?!

— Це залежить тільки від тебе.

— Кинь плескати дурниці, — з гіркою досадою сказав Письменник. — Я сподівався, що ти принесеш мені рецепт Еліксиру життя, а ти… Чи знаєш ти, що я — приречений?

— Приречений? — іронічно перепитав Персонаж і присунувся ближче. — А я сподівався, що ти — інший. Мужніший. Дужчий. Цілеспрямованіший!

— Я теж сподівався побачити тебе іншим! — огризнувся Письменник. — В усякому разі, людянішим!

— А ти придивися пильніше, друже! Я саме такий, яким ти мене вимріяв за довгі-предовгі роки, відколи вперше взявся за перо наукового фантаста. Правда, ти ще не дав мені мого власного обличчя та статури, зате вливав у мене по краплині все найкраще, найдосконаліше, що тільки може бути в людині. Ти ревниво беріг мене для свого найкращого твору, лебединої пісні письменника. І за це я врятую тобі життя.

— Як?! — запитав розпачливо Письменник.

— Це дуже просто: негайно стань таким, як я!.. Пам’ятаєш, ти мріяв бачити мене завжди енергійним, цілеспрямованим, дужим? Хіба ти допустив би, щоб я, дізнавшись про найстрашніший вирок консиліуму лікарів, отак занепав духом? Та ти змусив би мене працювати, творити, дерзати аж до останнього мого подиху! І я не нарікав би на тебе, бо так і слід; бо, можливо, саме в останньому спалахові моєї свідомості і з’явилося б на світ оте геніальне відкриття, якого так чекає людство. Чи не так?

— Так, любий, так… Але ж… — Письменник нервово потер руки. — Але ж мені бракує сили зробити бодай крок…

— Бракує сили?! — з посмішкою перепитав Персонаж. — Зараз ти переконаєшся, скільки ще… А втім, я насамперед визначу справжній діагноз твоєї хвороби: в твоєму мозкові накопичилися флюїди старості.

— Ну, це не серйозно, мій друже, — незадоволено скривився Письменник. — Які можуть бути “флюїди” в другій половині двадцятого століття?!

— Що ж, хай буде по-іншому: в твоєму мозкові накопичилися триметилгідратполіморфні компоненти альфа-мезонного розпаду піридинової основи дезоксирибонуклеїнової кислоти. А втім, ти цього терміну ще не знаєш; тобі ще доведеться його вигадувати.

— Ну, а як же можна вилучити оті кляті “компоненти”?

— Надзвичайно просто! — лукаво посміхнувся Персонаж. — Вони автоматично вилучаються з людським потом. Але не з тим, що проступає від спеки чи задухи, а зі справжнім! Стече з твого чола грам поту за добу — відвоював у смерті двадцять чотири години, стече два грами — помолодшаєш на день. Зрозумів?.. А ти кажеш — Еліксир життя!.. Ану — підводься і йди!

— Куди? — зойкнув Письменник. — Та я ж…

— Ні, не впадеш!.. Підійди он хоча б до вікна. Бачиш: зараз зійде сонце!.. Йди!

Розвіялася постать Персонажа, зникла.

Скоряючись отому рішучому наказові, Письменник над силу