Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

газометра ще не на нулі.

Він розстебнув комірець сукні, щоб звільнити груди, але раптом зупинився:

— Стривайте, тут щось сховано…

Обережно витяг невелику пласку скриньку.

— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція, ввімкнена, якщо судити з червоного вогника на панельці.

— Цікаво! — він запхнув у вухо мініатюрний навушник, прислухався.

— Тессі, Тессі, що сталось?! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос отого невідомого Фредді. — Я вже тебе не чую! Я тебе не чую! Відповідай мені, відповідай!

В голосі лунала така тривога, такий біль, що Рум аж набрав повітря в легені, аби заспокоїти людину, але вчасно стримався. Невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання та старанно захована радіостанція змушують замислитись: чи це часом не розвідниця з Союзу Комуністичних Держав, послана на «Зорю Кейз-Ола»?

— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?

— Щось зіпсувалось. — Рум побоювався, щоб не підслухали. — Тессі Торн врятована, але ще непритомна. Повертатись?

— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з «Зорі Кейз-Ола» і забере потерпілу.

— Але, товаришу капітан…

— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на «Зорю Кейз-Ола». Такий наказ ВРПО.

— Буде виконано!

Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями; її обличчя рожевіло, подих глибшав.

«Бідна дівчина! — думав Рум. — Після такої страшної пригоди зустрітись на часинку з своїми та й знову повернутись у лігвище ворога».

Він був цілком певний, що Тессі Торн — чи як там її звуть насправді, — розвідниця СКД.

«Ось так, може, й Майола…» — Рум дивився на цю дівчину, а бачив перед собою іншу, наймилішу в світі.

«Де ти, люба?! Як би я хотів тебе побачити!»

Він не міг знати, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.

Розділ V
«В цій грі пішаків немає!»

Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівним шляхом у невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.

Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй навіть приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.

Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, «Зорю Кейз-Ола» і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.

Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того як смерть зазирнула їй у вічі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала його ціну.

Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.

— Ще!.. — просить вона шофера, коли той відпускає педаль газу.

— Ні, міс Тессі… Щось трапилось з мотором. Чуєте — стукає.

Звідки знати Тессі — може, й справді стукає… Але чому «Ластівка» зупиняється біля старезного драндулета, що стоїть на галявинці обіч дороги? І чому з ліска поспішає сюди незнайомий мужчина з квітами в руках? Однак стривай, стривай! Та це ж Люстіг!

— Ну, космонавтко-невдахо, тебе можна привітати з поверненням на рідну планету?

Дівчина мовчки дивилась на нього, і очі її повнились слізьми.

— Здрастуй! Я тепер вирішила бути тільки серйозною.

— Я бачу! А «Ластівку» знову гнала на двісті п'ятдесят? — Люстіг притяг її за руку, поцілував у щоку: — Це за те, що лишилась жива. А тепер ходімо.

Він повів її на галявину, показав на простелений під кущами плащ:

— Сідай! Ти знаєш, що твоєму батькові поставлять за життя золотий пам'ятник? Як і слід було сподіватись, від тебе це приховують. Ну, то прочитай, — він подав їй газету. Тессі швидко проглянула повідомлення.

Золотий пам'ятник. Що ж, тільки п'ять учених Монії заслужили таку честь за останні двадцять років. І серед них — її батько. Але… Дівчина замислилась. Антиречовина… Антиречовинна бомба…

— Це дуже погано, Люстіг? — запитала вона жалібно.

— Як тобі сказати… — він підвівся, узяв її за руку. — Антиречовинну бомбу, мабуть, не встигнуть виготовити, бо…

— Я розумію…

— Твій батько дуже серйозно посварився з Кольріджем.

— Але ж, наскільки я знаю…

— Ти нічого не знаєш! Професор Літтл розповів мені все.

— Він у тебе? — радісно вигукнула Тессі.

— Так… Ти з ним зустрінешся сьогодні надвечір. Проте не перебивай… Щоб урятувати тебе, твій батько і Кольрідж погодились працювати в ядерному інституті Кейз-Ола, в Уранії.

— В Уранії?! — Тессі схопилась за голову. — Якщо це правда, то я…

— То ти зустрінеш це повідомлення схвально! — різко сказав Люстіг. — І навіть більше: ти наполягатимеш, щоб професор Торн узяв за помічника — тобто що я кажу: за лакея! — отакого собі безробітного шофера на ім'я Люстіг.

— Ніч-чого не розумію! — Тессі дивилася на Люстіга майже з розпачем. — Звісно, я не заперечуватиму, якщо так треба. Але я просто почуваю себе