Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

про­си­ти мит­ро­по­ли­та, щоб він зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Чет­вер­то­го дня після по­хо­ро­ну Они­ся Сте­панівна поїха­ла з про­шен­ням до вла­ди­ки.

Приїхала во­на в Київ, взя­ла про­шен­ня, взя­ла в ру­ки здо­ро­ву па­ля­ни­цю й пішла в Софійське до вла­ди­ки. Але, йду­чи до Софії, гля­ну­ла на Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де жив архієрей, і в неї в душі за­кипіло: в неї про­ки­ну­лась при­род­же­на зав­зятість.

- Зігнав з світу мо­го па­нот­ця! Вко­ро­тив йо­му віку! Піду та хоч ви­лаю. Я не по­див­лю­ся, що він архієрей: є в Києві й стар­ший над ним.

Онися Сте­панівна пос­то­яла се­ред Софійсько­го май­да­ну, по­ду­ма­ла од­ну хви­ли­ну й замість Софійсько­го пішла до Ми­хай­лівсько­го. Во­на в до­розі не вис­па­лась, ду­же здо­ро­жи­лась, бу­ла розд­ра­то­ва­на, увійшла в при­хо­жу, пок­ла­ла па­ля­ни­цю на вікні, сіла й жда­ла своєї чер­ги, по­ки її пок­ли­чуть в зал, де сидів архієрей.

Прийшла чер­га до неї. Ке­лей­ник мах­нув до неї ру­кою.

Онися вся в чор­но­му, в чорній довгій сукні, вни­зу об­шитій білою стьожкою, в чорній хустці на го­лові, ви­со­ка, рівна й су­ха, ввійшла в зал і поцілу­ва­ла архієрея в ру­ку.

- Що ска­жеш? Чо­го про­сиш? - спи­тав архієрей. - Звідкіля ти?

- Я, вла­ди­ко, удо­ва, ма­туш­ка з Вільша­ниці. Не про­си­ти прий­шла я, - прий­шла по­зи­ва­тись, - ска­за­ла Они­ся Сте­панівна.

Архієрей не розібрав га­разд тих слів і знов спи­тав:

- Чого ти про­сиш? Де твоє про­шен­ня?

- Я не з про­шен­ням прий­шла, - я прий­шла спи­та­ти, на­що ви за­па­гу­би­ли па­нот­ця? Він че­рез вас вмер, - ска­за­ла Они­ся сер­ди­тим го­ло­сом.

Архієрей ці сло­ва зро­зумів. Сер­ди­тий тон так йо­го вра­зив, що він встав з крісла.

- Що ти? Що з то­бою? - пи­тав архієрей. - Чи ти су­ма­шед­ша, чи бо­жевільна?

- Хвалити бо­га, я ще не су­ма­шед­ша. Ви, свя­тий вла­ди­ко, ос­ла­ви­ли мо­го небіжчи­ка, здійня­ли з йо­го ри­зи й ря­су. Він че­рез вас пе­ре­пе­ча­ливсь, зас­лаб од стра­ху й вмер.

Онися все підніма­ла го­лос, а з ос­таннім сло­вом не ви­дер­жа­ла й за­ри­да­ла го­лос­но на увесь зал, так, що лу­на пішла попід ви­со­кою сте­лею. Архієрей сто­яв і тільки ди­вив­ся на Они­сю Сте­панівну.

Онися пе­реп­ла­ка­ла, пе­ре­ве­ла дух, і її очі знов су­во­ро блис­ну­ли.

- Якби не ви, мій па­но­тець був би й досі жи­вий. Я на вас бу­ду пла­ка­ти з си­ро­та­ми ввесь свій вік. Ви пос­лу­ха­ли Ба­ла­бу­хи; а про­то­поп дав­но злий на нас че­рез свою по­га­ну жінку. Во­ни нас знес­ла­ви­ли, об­го­во­ри­ли. Хіба я вин­на, що про­то­поп­ша од­би­ва­ла од ме­не най­мич­ку Ма­ру­сю?

- Про яку Ма­ру­сю ти ото вер­зеш? Що ти вер­зеш? Ти п'яна, - ска­зав архієрей, при­га­дав­ши те­пер Вільша­ни­цю й ста­ро­го от­ця Ха­ри­то­на.

- Ні, я не п'яна, - я тве­ре­за; я чес­на ха­зяй­ка, а не п'яни­ця; я не тіка­ла з гу­са­ра­ми, як на­ша про­то­поп­ша; ме­не не кра­ли гу­са­ри. То про­то­поп­ша сиділа в гу­са­ри­на на однім коліні, а на дру­го­му жидівка Хай­ка. Все ли­хо скоїлось че­рез про­то­поп­шу. А ви пой­ня­ли їм віри та й здійня­ли ря­су з мо­го без­щас­но­го покійни­ка.

- Вийди геть! - крик­нув архієрей.

- Ба не вий­ду. Я приїха­ла по­зи­ва­тись, а не про­ха­ти. Де я, безп­ри­тульна, те­пер дінусь? Ку­ди я го­ло­ву при­хи­лю? Де я діну сиріт?

Онися роз­лю­ту­ва­лась і вже кри­ча­ла на увесь зал.

- Я бу­ду жаліти­ся мит­ро­по­ли­тові. На вас бу­де суд бо­жий на тім світі! Те­пе­реч­ка мені хіба тільки вто­пи­тись з си­ро­та­ми! Ой я без­та­лан­на! Прок­ля­тий той час, ко­ли я на світ на­ро­ди­лась…

Онися Сте­панівна знов за­ри­да­ла на увесь зал. Архієрей ба­чив, що од неї труд­но од­че­пи­тись, пішов у дру­гу кімна­ту й двері при­чи­нив. Они­ся ще дов­го го­ло­си­ла й про­мов­ля­ла, а далі мах­ну­ла ру­кою, вий­шла з по­коїв і пішла до мит­ро­по­ли­та.

Онисю Сте­панівну впус­ти­ли до мит­ро­по­ли­та. Мит­ро­по­лит був ду­же ста­рий, ду­же доб­рий, ти­хий на вда­чу чо­ловік і ве­ли­кий ас­кет. Він сидів в кріслі ко­ло сто­ла в чорній скуфії. Они­ся увійшла з па­ля­ни­цею в ру­ках, взя­ла бла­гос­ло­вен­ня, по­да­ла, по ста­ро­давньому зви­чаю, па­ля­ни­цю й про­шен­ня. В неї з очей і досі тек­ли сльози.

- Спасибі за свя­тий хліб, дар бо­жий! Чо­го ти пла­чеш? - спи­тав лас­ка­вим го­ло­сом мит­ро­по­лит. - Чи те­бе хто зо­би­жає, чи що?

- Де вже пак мені не пла­ка­ти, свя­тий вла­ди­ко! Архієрей звів з світу мо­го па­нот­ця, - ска­за­ла Они­ся, впав­ши вла­диці в но­ги.

- Як то? - про­мо­вив зди­во­ва­ний мит­ро­по­лит. Він аж ус­тав з крісла й пе­рех­рес­тив­ся. - Встань, го­во­ри! Ти удо­ва?

- Звів з світу!. - го­во­ри­ла Они­ся, вти­ра­ючи сльози хус­тин­кою.

- Де? Як? Чи вже ж цьому прав­да? Си­ли не­бесні! Що ти го­во­риш?

- Святий вла­ди­ко! Архієрей зняв з мо­го па­нот­ця ри­зи й ря­су при всій гро­маді, а він з пе­ре­ля­ку як ох, та й ох! та че­рез місяць і вмер, - ска­за­ла Они­ся.

- Ой бо­же мій! Ой який ве­ли­кий гріх вчи­нив­ся! Си­ли не­бесні! Мо­же, твій па­но­тець вчи­нив щось не­доб­ре? Мо­же, прос­ту­пив­ся?

- А що ж він вчи­нив? Ска­за­ти прав­ду, не він ви­нен, а я: я по­ла­ялась з про­то­поп­шею за най­мич­ку, а про­то­поп­ша на­мо­ви­ла про­то­по­па, і він на­го­во­рив архієреєві на мо­го па­нот­ця. Та вже ж як там не бу­ло, не­хай вже їх бог су­дить, а я зіста­лась си­ро­тою з дітьми.

- Не плач, я зос­тав­лю за си­ро­та­ми па­рафію, а тобі не­хай зять одділить тре­ти­ну жа­лу­ван­ня й при­но­син до церк­ви і ого­ро­ду.

- Чи не мож­на, свя­тий вла­ди­ко, одділи­ти по­ло­ви­ну? В ме­не дві доч­ки, ще й си­нок в школі вчиться.

- Не мож­на. Бу­де з те­бе й тре­ти­ни. Шу­кай дочці же­ни­ха, та йди здо­ро­ва, та мо­лись бо­гу. І я за те­бе по­мо­люсь і за твоїх сиріт. Бо­же, бла­гос­ло­ви те­бе!

Онися пе­рес­та­ла пла­ка­ти, втер­ла сльози, поцілу­ва­ла в ру­ку вла­ди­ку, по­дя­ку­ва­ла й поїха­ла до­до­му.

Пішла чут­ка по се­лах, що мит­ро­по­лит зос­та­вив па­рафію за си­ро­та­ми. Во­се­ни по­ча­ли їзди­ти до сиріт семіна­рис­ти, а пе­ред пок­ро­вою за На­де­зю пос­ва­тав­ся мо­ло­дий семіна­рист Пет­ро Завіновський. Він був не ду­же гар­ний з ли­ця: біля­вий, товс­тий, тро­хи кир­па­тий; але На­дезі, як си­роті, не бу­ло чо­го гар­бу­зу­ва­ти. Во­на да­ла сло­во, за­ру­чи­лась, і після пок­ро­ви Они­ся Сте­панівна спра­ви­ла весілля. Весілля бу­ло сирітське: без му­зик, без танців. Гості по­ве­че­ря­ли та й роз'їха­лись.

Онися Сте­панівна обділи­ла доч­ку й зя­тя всім, що бу­ло потрібно на гос­по­дарстві: да­ла три па­ри волів, дві ко­ро­ви й те­ли­цю, па­ру ко­ней, да­ла тро­хи гро­шей, і са­ма пе­рей­шла з мен­шою доч­кою Па­ла­зею в но­ву, пе­ре­роб­ле­ну з сіней, кімна­ту.

Онися Сте­панівна, як ста­ра гос­по­ди­ня в домі, й не ду­ма­ла ви­пус­ка­ти з своїх рук гос­по­дарських віжок. Во­на заб­ра­ла в свої ру­ки всі ключі - од ко­мо­ри, од льоху, навіть од во­зовні. Зя­теві во­на да­ла тільки ключі од стайні,