Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

пристрастей поранене серце розривається, кров б’є фонтаном, і кожна крапля цієї пролитої крові подібна до заплідненої клітинки, з якої народжується книга».

«Письменник — це передусім така людина, яка не упокорюється з самітністю. Літературний твір — завжди глас волаючого в пустелі, голуб, випущений з посланням, прив’язаним до лапки, запечатана пляшка, кинута в море». Роман не є сповіддю. Скоріше слід було б сказати, що роман — це сповідь людини, якою ми могли б бути, але не стали.

Пруст говорив: досить письменникові хоча б на мить зазнати почуття ревнощів, і він здобуде з цього всі елементи, потрібні для того, щоб вдихнути життя в образ ревнивця. А Моріак напише: «Майже усі наші персонажі народилися з нашої плоті і крові, і ми точно знаємо, хоч і не завжди визнаємо, з якого ребра створили ми цю Єву, з якої глини виліпили ми цього Адама. Кожен з наших героїв втілює знайомі нам видозмінені або перетворені стани душі, наміри, нахили, як добрі, так і погані, як піднесені, так і ниці. Втім, вони завжди ті самі за різних умов, у які потрапляють персонажі. Ми випускаємо на арену нашої творчості постійну трупу мандрівних комедіантів».

Романісти по-різному розв’язують проблему створення персонажів, і щодо цього їх можна поділити на дві великі групи. Одні весь час вивчають досі незнайомі їм соціальні верстви, знаходять там людські типи і досліджують їх (так діяв Бальзак); другі заглиблюються у свої спогади і використовують у своїй творчості власні риси і риси добре відомих їм людей (так діє Моріак). Втім, можливе поєднання обох методів, і не важко уявити собі романіста, який запозичує з вивченого ним соціального кола риси зовнішності або пристрасті якої-небудь людини, надаючи персонажу характеру іншої людини, знайомої авторові з дитинства, а чи й просто збагачує його плодами власного досвіду. «Пані Боварі — це я», — говорив Флобер, і Сван також значною мірою сам Марсель Пруст.

У романістів, котрі, як правило, віддають нові ролі своїй постійній і незмінній «трупі» і рідко запрошують на свою сцену нових зірок, часто можна зустріти під іншими іменами тих самих акторів. Таким був Стендаль: його Жюльєн Сорель, Люсьєн Левен і Фабріціо дель Донго — лише різні іпостасі самого автора. Знайомлячись з творчістю Моріака, ми досить швидко пізнаємо його трупу. Тут і поважна буржуазна дама з Бордо, турботлива мати сімейства, ревна охоронниця родового майна, яка поперемінно буває то втіленням величі, то чудовиськом; є тут і старий холостяк, егоїст, небайдужий до молодих дівчат, але обережність завжди перемагає в ньому пристрасті; є тут і «чорний ангел», персонаж, який уособлює зло, але іноді виступає як знаряддя спасіння; є і позбавлена віри жінка, освічена, скептична, смілива до злочинної безрозсудності і така нещаслива, що готова накласти на себе руки; є тут і сорокарічна особа, побожна, доброчесна, але настільки любострасна, що досить пройти поряд якому-небудь молодику з розстебнутим коміром і трохи вологою шиєю, як вона готова розчулитися, є і молоді люди, непокірні, зухвалі, злі, пожадливі, але, на жаль, непереборно чарівні! Є у цій трупі Тартюф — мужчина (Блез Кутюр) і Тартюф — жінка (Бріжітта Піан). Є в ній священики, відважні і мудрі, і юні дівиці, цнотливі і чисті. Хіба не досить усіх цих людей для того, щоб вдихнути життя у ціле суспільство і розіграти на сцені сучасну «Божественну комедію»? У творчості Моріака постійно оновлюються не декорації і не трупа, тут весь час оновлюється аналіз пристрастей. Письменник провадить розкопки на одній і тій самій ділянці землі, але щоразу копає все глибше і глибше. Ті самі відкриття, які Фрейд і його послідовники здійснили, на їхню думку, в галузі підсвідомого, вже давним-давно робили католицькі сповідники, проникаючи у найпотаємніші закутки людської свідомості. Вони перші виганяли з заболочених надр душі ледве видимих чудовиськ. За їхнім прикладом Моріак теж виганяє цих чудовиськ, спрямовуючи на них безжалісне світло свого роману.

Стиль його романів чудовий. Моріак — поет; його поезія породжена, з одного боку, глибоким і пристрасним вивченням рідних йому країв, Франції соснових лісів, де знаходять собі притулок дикі голуби, і виноградників, тієї Франції, яка подарувала йому стільки образів; з другого боку, вона породжена близьким знайомством письменника з Євангелієм, з псалмами, цими джерелами поезії, а також з творчістю кількох особливо дорогих його серцю письменників, таких, як Моріс де Герен, Бодлер, Рембо[254]. У Рембо Моріак запозичив чимало назв для своїх книжок, а можливо, почасти й той вогненний лексикон, який осяває його фразу похмурим вогнем, що нагадує відблиск пожежі, котра спустошує ланди.

Слід додати, що Моріак після другої світової війни став видатним журналістом — кращим журналістом свого часу — і грізним полемістом. Він, щоправда, опублікував ще кілька романів («Мавпочка», «Агнець», «Галігаї»), але головним об’єктом його таланту став своєрідний щоденник — «Нотатки», який має водночас особистий і політичний характер. Ще у 1936 році Моріак дійшов висновку, що обов’язок кожного християнина — зайняти певну позицію. Він це й зробив з властивою йому пристрасністю. Почуття, що надихали письменника, досить складні: це гостра неприязнь по відношенню до буржуазного лицемірства; огида до святенників, які не стільки поважають релігію, скільки використовують її у своїх цілях; гаряча прихильність до деяких людей — до Мендес-Франса[255], а потім до генерала де Голля; презирство до тих, хто протистоїть його героям, які уособлюють його ідеали. Публіцистика Моріака — високого класу, вона рідна сестра публіцистики Паскаля у його «Листах до провінціала». Стиль Моріака близький стилеві Барреса, у ньому можна помітити також відчутні сліди впливу публіцистів з Пор-Рояля[256]. Політичний запал пом’якшується тут спогадами дитинства і думкою про смерть. Лілеї Малагара[257] і релігійні свята надають сторінкам щоденника свого аромату і ласкавої солодкості, і це зменшує різкість його суджень. У цьому поєднанні надзвичайна чарівність щоденника Моріака, і деякі його сторінки, здобувши перемогу над нинішніми суперечками, довго житимуть у майбутніх антологіях.

Антуан де Сент-Екзюпері

[258]

Авіатор, цивільний і військовий льотчик, есеїст і поет, Антуан де Сент-Екзюпері слідом за Віньї, Стендалем, Вовенаргом, разом з Мальро, Жюлем Руа[259], а також кількома солдатами і моряками належить до числа небагатьох романістів і філософів дії, породжених нашою країною. На відміну від Кіплінга[260], він не просто захоплювався людьми дії; він, подібно до Конрада[261], особисто брав участь у діяннях, які описав. Протягом десяти років він літав то над Ріо-дель-Оро, то над гірським