Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 59

– Гвені, дівчинко! - хтось наполегливо кличе мене і доводиться розліпити важкі повіки. Навколо мене сутінки крипти, який розвіює кілька масляних світильників.

Піднімаю голову і здивовано оглядаюся. Я сиджу на колінах у Інгвара, і він міцно притискає мене до грудей, цілуючи у скроню. Його руки тремтять, а серце гучно б'ється в грудях, немов він тільки що пробіг багато-багато миль. Поруч тато опустився на коліна. Переді мною і хранителька, яка заламує в тривозі руки.

- Вийшло?! - не то питально, не то ствердно шепоче вона, скануючи мене стривоженим поглядом.

- Тату? - переводжу погляд з одного чоловіка на іншого. - Інгваре? Як ти тут опинився?

- Я прийшов за тобою, - дивиться він мені в очі, змушуючи перевертатися все всередині, це ярить рану, яка й так кровоточить.

- Навіщо? – ображено насуплююсь. У мене просто в голові не вкладається все це. До сих пір частина моєї душі знаходиться в тій похмурій імлі.

- Щоб попросити твоєї руки, - посміхається варвар. - Хто ж знав, що тебе знову доведеться витягувати з халепи.

- Тато? - кидаю питальний погляд на батька.

- Мила, - гладить він мене по волоссю. - Це тобі вирішувати. А з твоїм Інгваром ми вже про все докладно поговорили.

Чоловіки злагоджено потирають підборіддя і стискають-розтискають кулаки, і тільки тут я помічаю навколо нас кілька десятків розпростертих на землі залишків повсталих зомбі. Деякі з них досі тріпаються.

- Ніщо так не зближує, як спільна бійка, так? - виразно підводжу брови.

Чоловіки мовчки обмінюються виразними поглядами, поруч тихо хмикає хранителька, стримуючи смішок.

- Айне, - тут же звертаюся до неї. Я ж мало не забула сказати їй найголовніше. - Айне, - завмирає в грудях серце. - Ти вільна. Тепер тобі не потрібно охороняти гробницю.

- Вільна? - тихо шепоче вона тремтячим голосом.

- Так, - впевнено киваю. І у мене самої виступають на очах сльози.

Обережно підіймаюся на ноги і підходжу до духу. Мої пальці охоплюють її примарні долоні. Прикриваю вії, пропускаючи крізь себе біль і скорботу примари, яка волею злого року стільки років нудилася в крипті, виконуючи роль хранителя. Вона повністю викупила свою провину і заслужила, щоб бути разом зі своїм Джеромом.

По тілу пробігають невидимі хвилі енергії, які поколюють тисячами голочок, розкриваючи ворота в небесні палати. А там, на межі світла і темряви стоїть самотня фігура, яка стільки років чекала свою Айне.

- Йди, Айне, йди до нього – шепочу я, підбадьорливо стискаючи її долоні, і відпускаю.

- Прощавай, Гвені!

- Прощавай, хранителько!

Ще кілька хвилин дивлюся, як примарні фігури ховаються в потоці сліпучого світла, злившись в обіймах, а потім знесилено похитуюся і опиняюся в руках Інгвара.

- Гадаю, мила, нам вже час вибиратися звідси, – батько простягає руки, щоб підхопити мене, але його випереджає Інгвар.

- Так що відьмочко, ти вийдеш за мене заміж? - незвично серйозно запитує він, помітно хвилюючись.

Серце в грудях стукає, як божевільне, і я ховаю палаюче обличчя у нього на грудях. Перед батьком якось ніяково обговорювати такі моменти.

- Так, - ледь чутно видихаю.

Стільки всього переживши, стільки випробувавши, там, в холодній порожнечі, там, де не має часу, я не можу відмовитися від такого подарунка долі. Інгвар в моїй душі займає набагато вагоміше місце, ніж я припускала раніше. А я в його. Тепер я в цьому впевнена повністю, адже тільки серце, що кохає, могло знайти дорогу до мене, пробитися крізь тумани межі та відшукати мене серед інших втрачених душ і випалити отруту, що морила мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍