Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Глава 31

Вероніка

 

— Що ти тут робиш? — удруге за вечір скрикую я. Перший раз я побачила Богдана і дуже зраділа. Напередодні давши йому зрозуміти, що не хочу його бачити, весь вечір проплакала. А потім взагалі вимкнула телефон, щоб не піддатися спокусі відповісти на шквал дзвінків, якими він засипав мене. 

Ще й мама додала стресу. На вечерю була лекція від матері на тему: “Для чого дітям мобільний телефон”. Вони разом із моєю тіткою планували прогулятися центром міста і хотіли, щоб я приєдналася до них. Мама так сердилася, що не помітила моїх заплаканих очей, а це було мені на руку. Не хотілося обговорювати свої проблеми на “сімейні раді”. 

Вранці я з нетерпінням чекала, чи зателефонує Богдан, але мій телефон мовчав. Протягом дня я отримувала привітання з днем народження від друзів, але єдиний голос, який я прагнула почути, так і не прозвучав. І от, у розпал вечірки, до якої я була байдужа, він раптово з’явився на порозі з величезним букетом чудових тюльпанів. Моїм бажанням було кинутися йому в обійми й міцно обійняти.

 Саме в цей момент я зрозуміла остаточно, що кохаю його. Він — найдорожча людина в моєму житті. Я усвідомила це всім серцем, всією душею. Він обов’язково має знати про мої почуття, я вже збиралася сказати йому про це в перевах між поцілунками, але мені завадили.

— А у вас тут гаряче, — голосно каже Ігор, а я роблю крок вперед, щоб утворити бар’єр між ним і Богданом. Він помічає мій жест і кривить губи у посмішці.

Богдан повертається на голос, його очі темніють від гніву. Ігор одягнений з голочки: дорогий костюм і краватка. Гладко зачесане волосся доповнює образ гламурного красунчика, який приваблює дівчат. По випещеному обличчю блукає зухвала посмішка. Він тримає у руках величезний букет червоних троянд і виглядає таким впевненим, наче має повне право знаходитися тут.

— Що ти тут забув? —  удруге питаю я, непомітно погладжуючи по руці Богдана. Він розвернувся обличчям до Ігоря, стиснувши кулаки. Я знаю цей погляд, бачу, як напружилися його м’язи. Знаю, що може статися, якщо Ігор не припинить його провокувати.

— Вирішив влаштувати тобі сюрприз. Вітаю. Це тобі.

Він робить крок і простягує мені квіти. Я ненавиджу все яскраве і блюзнирське. Ненавиджу, коли люди викаблучуються і привертають до себе увагу. Ігнорую простягнуті мені троянди і нахиляюся, щоб зібрати тюльпани, які впустив Богдан. Кілька квіток опинилися під начищеними до блиску чоботами Ігоря. Мені довелося відчутно ляснути його по нозі, щоб звільнити тюльпани. Вони такі ніжні та ароматні, і подобаються мені набагато більше, ніж кричуща краса метрових троянд.

— Ти така гарна сьогодні. Для мене причепурилася?

— Затули пельку! — рикнув Богдан.

Я зіщулююся, а між лопаток з'являється неприємне відчуття, яке я називаю “ігоревська короста”, бо кожного разу, як бачу його, тіло починає свербіти, наче під шкіру насипали порошку. Я розумію, що краще не влізати в чоловічі розборки, але зараз повітря таке розряджене, що достатнього одного слова з одного чи іншого боку, щоб вдарив грім. Тому я роблю спробу залагодити все миром.

— Послухай, Ігорю. — говорю, ховаючи обличчя за квітами. Не можу дивитися в його холодні колючі очі. — Я дуже вдячна тобі за привітання. Як колишній друг, ти проявив до мене увагу, але, вважаю, цього буде достатньо. Тобі не варто розраховувати на шматок святкового пирога, тож краще іди додому.

— Ти не зрозумів? — підвищує голос Богдан, бо Ігор ігнорує мій натяк і залишається на місці. Дівчина попросила тебе піти.

— Не будь такою злюкою, Ніко. Не гоже розкидатися старими друзями. Ти думаєш, що кохаєш цього неандертальця, але дуже скоро зрозумієш, що він тобі не пара. Коли це станеться, я буду поруч, — не бачачи, якими стали очі Богдана після цих слів, Ігор затримав погляд на моїх губах, а потім торкнувся плеча.

— Все. З мене досить.

Жест Ігоря сричинило вибух. Впевнена, він зробив це навмисно, цілком усвідомлюючи наслідки таких дій. Самовладання остаточно залишило Богдана. В один стрибок він підскочив до Ігоря і різко вдарив — спочатку в обличчя, другий удар припав у живіт. Ігор упав навколішки, зашипівши від болю.

— Припиніть негайно! — заверещала я і відскочила убік, притиснувши сильніше букет до грудей. Я боялася, що Богданові доведеться відповідати за наслідки. Ігор — мерзенна і слизька людина, яка свого не проґавить.

Та Богдан не чув мене. Вдаривши Ігоря в плече ногою, Богдан перевернув його на живіт. Сів на нього і заламав руки. Його сили вистачало, щоб легко утримувати супротивника.

— Я казав, щоб ти тримався подалі від моєї дівчини? — лагідно спитав Богдан. — Не смій торкатися її. Ніколи! Зрозумів, мразото?

- Виродок, відпусти! — вигукнув Ігор, намагаючись вирвати руки із захвата. Але не зміг. 

Богдан почав наносити удари один за одним. Перевернув супротивника на спину і кілька разів сильно вдарив кулаком в обличчя. Я безсило бігала навколо хлопців і благала Богдана зупинитися. Я боялася, що він може його бити. Ігор обважнів і закотив очі. Мені стало дуже страшно. Богдан кілька разів добряче струснув Ігоря за лацкани дорого жакета, щоб привести його до тями.

— Що тут відбувається? — почувся владний голос біля мого вуха. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍