Читати книгу - "Фіктивний шлюб Генерального, Ірина Романовська"

— Дідько. Вибач мені. Це був невдалий жарт. Дуже невдалий, — швидко скорочую між нами відстань та кладу руки Олегові на плечі. Погладжую на знак примирення. — Я просто дуже нервую. Щоразу коли ми з тобою запізнюємося, в офісі на мене всі косо дивляться. Шепчуться, що якби я не була дружиною генерального директора, то давно вже б вилетіла в три шиї з роботи. А так в мене і зарплата пристойна, і шеф не сварить за запізнення. Якщо так  буде продовжуватись далі, я просто не зможу ходити на обід до клубного ресторанчика.

— То обідай зі мною, у чому проблема? — схоже, Олег сьогодні не хоче концентруватися на негативі.

— Дорогий мій чоловік, я, звісно, люблю проводити з тобою час, обожнюю кожну спільно проведену хвилину, але… Як дівчинці, мені хочеться ще іншими дівчатами потеревенити, розумієш? З такою завантаженою роботою, як у мене, часу на спілкування з подругами майже не залишається: ми допізна в офісі, потім час з Тимуром. Мені просто життєво необхідно інколи з кимось поговорити про дівоче — косметику, нові косметичні процедури, купівлю одягу та навіть попліткувати про новенького футболіста, який прийшов грати за клуб, чи обговорити якогось красунчика-актора.

Ой! Це халепа! Ну чого я не можу припнути язика вчасно? Гумористка із мене сьогодні аж ніяка. Зараз Олег мене відшмагає за такі жарти…

Насуплене обличчя чоловіка підтверджує мої здогадки, мої жарти до добра не доведуть. Він посилює тиск рук на моїй талії та не збирається випускати. Я у справжній пастці.

От тобі й дожартувалася.

Грайливий настрій зранку —  це геть не моє.

Обережно ковзаю долонями по грудях Олега та бодай трохи намагаюся відсторонитися. Очима бігаю по чоловіковому обличчю у пошуках підказки чи хоча б натяку на те, як швидко приборкати цього розлюченого лева та повернути нашу розмову в інший бік.

Тітов опускає ліву долоню нижче, сильно стискає мою сідницю та, дивлячись мені в очі, шепоче:

— Скажи ще хоч слово про іншого красеня, люба, і доведеться тобі залишитися вдома. Не зможеш навіть підвестися з нашого ліжка аж до вечора. Це я тобі гарантую, — він робить невеличку паузу та нахиляється впритул до мого вуха. — Ну то як? Дамо відпочити твоїм струнким ніжкам від ходіння по офісу на високих підборах?

Тітов жадібно схоплює вустами мочку мого вуха, перекочує сережку-перлину по язику в роті. Грається, пестить та навмисно плутає мої думки.

— Ти там щось казала про новенького гравця? Хто цей красень? Бражко? Чи Миколаєнко? — питає трохи прискіпливо, після чого відчутно стискає зуби на ніжній шкірі мого вуха.

Ух, ти ж, Мати Василева! Бісів спокусник!

Благальний стогін зривається в мене з вуст.

Тітов точно неначе той змій-спокусник.

Хвиля бентежних мурашок біжить по тілу, змушуючи стати сторчака волоски, що є на моїй шкірі. Збудження перемішується з відчуттям небезпеки. Кров із надзвуковою швидкістю біжить від мозку через серце до інших органів.

Я казала, що ми кудись запізнювалися? Що мені конче необхідне спілкування з дівчатами? Хто такі Бражко та Миколаєнко?

Ні про що та ні про кого я не знаю. Не пам'ятаю. Мені потрібен лише один чоловік — мій коханий. Мені необхідно, щоб він допоміг впоратися з цією хвилею напруги в тілі. Щоб задовольнив цю нестримну жагу.

Стаю навшпиньки. Аби бути вище. Кладу долоні на його потилицю. Хочу притягнути Олега до себе, щоб поцілувати. З невеликим опором, але він зрештою піддається моєму натиску. Проте замість рота, я влучаю вустами в колючу щоку.

Від несподіванки не одразу розумію, що щойно сталося. Олег ухилився від поцілунку? Чого це раптом?

Здивовано кліпаю віями, підводячи голову.

Олег роз’єднує руки та відсувається від мене.

— А тепер побігли на роботу, люба. Сьогоднішній графік надто напружений та щільних, не хотілося б незавершені справи переносити на інші дні, — вимовляє він абсолютно розслаблено, без жодного натяку на щойно зроблені пестощі, та невимушено цілує мене в чоло.

Витягає з мого волосся олівець та з глузливою посмішкою віддає його мені до рук. Я вже й забула, що ним скріпила бублик на маківці, аби спокійно почистити зуби. Взяла його випадково, бо першим попався на око, коли я не знайшла своєї резинки для волосся.

— Чекаю на тебе внизу, — каже Олег та виходить зі спальні.

Тобто? Все? А як же…?

З важким та невдоволеним сопінням я повертаюся до дзеркала та намагаюся прочесати сплутане волосся пальцями. Не хочу вже шукати гребінця, не має на то часу. Налиті бажанням груди неприємно стискає затісний бюстгальтер, аж дихати важко.

Роблю глибокі та різкі вдихи-видихи. Ґудзики сорочки,  яка досить щільно сидить у грудях, здається, от-от відірвуться від тонкої тканини. Я зла, збуджена, невдоволена та водночас занадто роздратована зараз.

Чи знаєш ти, дорогий чоловіку? Ти так легковажно насмілився збудити мене, а потім лишив без задоволення. Дивись, аби потім не пошкодувати про це.

Хитра посмішка на обличчі відбивається у дзеркалі. Прозорий блиск на губах міняю на червону помаду. Підтягую бретелі бюстгальтера, послабляю їхній тиск на плечі. Нахиляюсь вперед та ще раз підтягую панчохи. Розправляю на спідниці складки та милуюся власним відображенням.