Читати книгу - "Ребекка"

допомогти? Можливо, віднести ці стільці до бібліотеки?

Чоловік виглядав збитим із пантелику.

— Мадам, місіс Денверз наказала віднести стільці в задню частину, щоб вони тут не заважали.

— О, — відказувала я, — так, звісно. Як нерозумно з мого боку! Несіть їх туди, куди сказала вона.

І я швидко йшла геть, бурмочучи щось про папір і олівець, які мені необхідно було знайти, у марній спробі змусити цього чоловіка думати, що я чимось зайнята; доволі здивований, він рушав залою далі, але я відчувала, що мені ні на мить не вдалося ввести його в оману.

Ранок великого дня видався туманним і хмарним, проте показники барометра були високі, і ми не переймалися. Туман — добра прикмета. Близько одинадцятої, як і передбачав Максим, розпогодилося й настав прекрасний спокійний літній день — на небі не було ні хмаринки. Цілий ранок садівники приносили в будинок квіти: останній білий бузок, великий люпин, п’ятифутові дельфінії, сотні троянд і всі види лілій.

Урешті-решт з’явилася місіс Денверз; тихо та спокійно вона вказувала садівникам, куди класти квіти, і власноруч, швидкими, спритними пальцями формувала букети й розставляла вази. Я захоплено спостерігала, як вона наповнювала вазу за вазою, самотужки переносячи їх із квіткової кімнати до головної вітальні й інших куточків будинку, розставляючи квіти в потрібній кількості, додаючи кольору там, де він був необхідний, лишаючи стіни голими там, де пасувала суворість.

Щоб не заважати, ми з Максимом пішли на ланч до холостяцької господи Френка, розташованої поряд із конторою. Між нами трьома запанувала щирість, нас охопив той радісний настрій, який трапляється в людей після похорону. Безглуздо жартували ні про що, але подумки переймалися лише тим, що мало розпочатися за кілька годин. Я почувалась майже так само, як того ранку, коли вийшла заміж. З’явилося те саме затамоване відчуття, що я зайшла надто далеко, аби мати змогу повернути назад.

Вечір потрібно було перетерпіти. Дякувати Богу, мосьє Воче надіслали мою сукню вчасно. Загорнута в папір, вона мала бездоганний вигляд. А перука виявилася справжнім шедевром. Я приміряла її після сніданку й була вражена метаморфозою. Вона зробила мене геть інакшою і дуже привабливою. Зовсім не схожою на себе. Набагато цікавішою, жвавішою і справжньою. Максим і Френк не припиняли запитувати мене про костюм.

— Ви мене не впізнаєте, — говорила я їм. — Ви обидва очам своїм не повірите!

— Ти ж не збираєшся вбратися клоуном, чи не так? — похмуро запитав Максим. — Це ж не буде якоюсь жахливою спробою нас розсмішити?

— Ні, нічого такого, — поважно проказала я.

— Краще б ти вбралася Алісою в Країні Див, — мовив він.

— Або Жанною д’Арк, із вашим волоссям, — сором’язливо додав Френк.

— Мені таке навіть на думку не спадало, — байдуже зронила я, і Френк залився рум’янцем.

— Я переконаний, що нам сподобається ваш костюм, яким би він не був, — якомога урочистіше промовив він.

— Не потурайте їй, Френку, — сказав Максим. — Вона настільки пишається своїм дорогоцінним вбранням, що на неї вже не знайти ради. Лиш одне тішить — Бі поставить тебе на місце. Якщо їй не сподобається твоє вбрання, вона одразу ж тобі про це скаже. Люба Бі, нехай благословить її Бог, на таких оказіях вона завжди виглядає не на своєму місці. Пам’ятаю, як колись вона вбралася мадам Помпадур, а йдучи до вечері, зашпорталась, і її перука перекосилась. «Ненавиджу цю кляту штуку!» — сказала вона своїм різким голосом, жбурнула її на крісло й решту вечора проходила без неї. Можеш собі уявити, як поєднувалося її коротко пострижене волосся з блакитним атласним криноліном, чи з чого там була пошита її сукня. Бідному Джайлзові того року також не вдалося показати себе в усій красі. Він убрався кухарем і з нещасним виглядом увесь вечір просидів у барі. Гадаю, йому здавалося, що Бі його підвела.

— Ні, річ була не в тому, — заперечив Френк. — Об’їжджаючи нову кобилу, він утратив передні зуби. Невже не пам’ятаєте? Він так цього соромився, що не наважувався навіть рота розтулити.

— О, справді? Бідолашний Джайлз. Зазвичай він так любить маскаради.

— Беатріс розповідала, що йому подобається розігрувати шаради, — промовила я. — Вони завжди розгадують їх на Різдво.

— Знаю, — відказав Максим. — Саме тому я ніколи не святкую Різдво з нею.

— Беріть іще спаржі, місіс де Вінтер. Ще одну картоплину?

— Ні, Френку, дякую. Я не голодна.

— Нерви, — похитавши головою, зауважив Максим. — Не зважайте. Завтра в цей же час усе вже буде позаду.

— Щиро на це сподіваюся, — серйозно промовив Френк. — Я збирався наказати, щоб усі автомобілі підготували до виїзду о п’ятій ранку.

Я кволо засміялась, до очей підступили сльози.

— Ой, любий, давай надішлемо всім телеграми, щоб ніхто не приїздив.

— Ну ж бо, наберися сміливості й не бійся, — сказав Максим. — Згодом нам не доведеться влаштовувати бал упродовж багатьох років. Френку, у мене виникло тривожне відчуття, що нам варто повертатися додому. Що думаєте?

Френк погодився, і я неохоче рушила за ними, не маючи бажання полишати тісної, доволі незручної, маленької і такої типової для Френкового холостяцького помешкання їдальні, яка сьогодні здавалася мені втіленням миру і спокою. Зайшовши до будинку, ми виявили, що прибув оркестр: музики стояли в залі, почервонілі й зніяковілі, а Фріс, набундючений ще більше, ніж зазвичай, пропонував їм освіжитися напоями. Оркестранти мали лишитися в нас на ніч, тож після того, як ми з ними привіталися та обмінялися кількома дещо банальними, відповідними ситуації жартами, їх повели до кімнат, щоб показати маєток.

День тягнувся, мов остання година перед від’їздом, коли речі вже зібрані й ви готові вирушати, тож я блукала кімнатами майже так само розгублена, як і Джеспер, який покірно плентався за мною.

Я нічим не могла допомогти, тому з мого боку було розумніше піти з дому, узявши Джеспера на довгу прогулянку. Та коли я це вирішила, уже виявилось запізно — Максим і Френк зажадали чаю, а потім приїхали Беатріс і Джайлз. Вечір для нас настав надто швидко.

— Як у старі часи, — сказала Беатріс, поцілувавши Максима й роззираючись навсібіч. — Вітаю! Ви жодної дрібниці не забули. Квіти — просто чудові! — додала вона, звертаючись до мене: — Це ви їх розставляли?

— Ні, — дещо присоромлено заперечила я. — Про все подбала