Читати книгу - "Час смертохристів. Міражі 2077"

і жалюгідний, мов людина без одягу і без документів, без ідентифікаційного номера, без прізвища, без минулого, без землі, яка б його пам'ятала. І без майбутнього.

Він плакав довго і безнадійно, доки не прокинувся в покійницькій — так йому здалося. Навколо нього купчились якісь люди, мабуть, прозектори, в такому ж сірому дранті, й уважно вивчали його труп. Він був переконаний, що шкіри на ньому немає, що вона зникла, і від того знову гірко заридав.

— Ти хто? — спитав його літній чоловік з сивою борідкою, схожий на головного прозектора.

— Я — сто тринадцятий, — ледве видихнув Гайдук.

— Та ти не бійся, ми свої, — засміявся сивобородий. — Хто ти?

— Сто тринадцятий, — уперто повторив Гайдук. — Де моя шкіра?

— Ти що — замерз? Шкіра при тобі. А тут жахлива спека. На, прикрийся, — незнайомець кинув Гайдукові в ліжко драну ватяну ковдру.

— Де я? — спитав Гайдук.

— Ти — в камері смертників, — весело інформував бородань. — Та ти не переживай. Це тимчасово... Що з тобою? Тобі погано? Може, води дати? — занепокоївся він.

— Ні, — підвівся на ліжку Гайдук. — Нічого не треба. Я сам.

Він вставив стопи до валянок, накинув на плечі ватяну ковдру, але сил піднятися не стало. Ноги тремтіли. Порахував співкамерників — їх було п'ятеро. Двоє лежали на ліжках горілиць і не брали участі в камерному житті. Ще двоє сиділи навпочіпки попід стіною, як роблять це пацієнти психушок. І тільки жвавий чоловік з сивою шкіперською борідкою, який виявив до Гайдука зворушливу турботу, весь час рухався, розмовляючи то з самим собою, то з мовчазними співкамерниками. Гайдук згадав золоте правило Мережка: перший сусід по камері, котрий звернеться до тебе, — підсадна качка.

— Ти що тут робиш? — спитав він підозріливо бороданя.

— Я — професор Бураго. Чув?

— Ні.

— Ніхто не чув, — трагічно-плаксивим голосом повідомив професор, сідаючи перед Гайдуком. Від нього йшов сморід, як від старого пса, Гайдуку здалося, що в професора жовті собачі очі. Бураго притишив голос:

— Послухай, сто тринадцятий. Післязавтра мене ведуть на шибеницю. А ці двоє, — він кивнув на тих, хто лежали на ліжках, — йдуть на смертну кару сьогодні вночі. Слухай мене уважно. Я тобі довірю свою таємницю, бо немає більше кому. Я був директором одного з найбільших українсько-російсько-німецьких дослідницьких інститутів. Інкомнац. Чув цю назву?

— Ні.

— Що ж це таке? Післязавтра мене не буде, а ніхто так і не знатиме про справу мого життя.

Він хотів патетично вознести руки до неба, але верхнє ліжко завадило йому зробити це, і неба в камері не було.

— Це був один з найважливіших у державі інститутів. Він мав відділення в Москві, Берліні, Мюнхені, Вінниці, Магадані... так... я не брешу, навіть у Магадані. Найкращі професори, доктори наук, архівісти... Що означає ІНКОМНАЦ? Інститут вивчення комунізму і нацизму, їхньої багатющої, безсмертної спадщини. У нас був власний логотип: у білому колі — червона зірка, всередині якої дуже майстерно було вписано чорну свастику. Коли нацизм і комунізм було повалено, людство скоїло страшну помилку: воно вирішило раз і назавжди забути, викреслити з пам'яті все, що було винайдено КомНаці. О, повір, сто тринадцятий!

Професор Бураго підніс вгору брудний вказівний палець і довго цим пальцем комусь погрожував.

— Повір мені, сто тринадцятий. Це була фатальна помилка. Бо і комунізм, і нацизм збагатили світову цивілізацію неймовірними скарбами, захоплюючими відкриттями, безсмертними технологіями! На щастя, знайшлися люди, які зрозуміли, що такі скарби не можна втратити, це буде злочин перед людством, — і сімдесят років тому комуністичні і нацистські ідеологи провели історичну зустріч у Ваймарі і домовилися про створення інституту. Звичайно, це все робилося в повній таємниці від урядів ліберально-демократичних придурків. Інститут запрацював. Але справжнього розквіту він досягнув під моїм керівництвом... Бо мої попередники вивчали речі досить примітивні. Способи вбивства людей, методи фізичних тортур... Ні, я не кажу... ти не думай, що я проти. В КомНаці були історичні відкриття, справжні прориви в цій сфері. Але я збагатив наукову тематику, розширив безмежно горизонти пізнання. Я переакцентував фізичні методи — всі ці постріли в потилицю, газові камери, тортури електрошком, — вони нічого не варті.

— Bullshit, — сказав Гайдук, подумавши, що все це варте уваги людської цивілізації, якщо вона хоче хоч трохи ще проіснувати.

Очі професора Бураго жовтими вогниками світилися в затінку, що його створювало верхнє ліжко:

— Я відкрив два нові відділення Інкомнацу. До відділень смерті і тортур додав департамент страху й лабораторію дифамації політичних суперників. Ти мабуть не знаєш, бо ніхто цього не знає, але Ленін був Антихристом. Ми знайшли відповідні документи в Мавзолеї — анатоми знайшли в Леніна хвіст... Це був геніальний Антихрист, бо мільйони людей повірили в його пришестя. Думали — це Христос. Він показував людям дірки у долонях. Казав — це від цвяхів. А це Каплан йому прострелила... Так ось... про що я?

— Нові відділення Інкомнацу, — нагадав Гайдук.

— Так, так. Геніальним витвором Леніна була Чека. Польський романтизм, єврейська пасіонарність, російський кривавий тероризм — все зійшлося в цьому проекті. Вперше в світовій історії ЧК-ГПУ-НКВД став не просто поліцейським репресивним органом, а могутнім генератором ірраціонального страху. Ще до того, як людей заарештовували і вбивали, вони вже боялися. Тремтіли від страху. Спалювали свою волю до опору. Були готові зламатися, визнати свою провину.

— Ну і що? — спитав Гайдук.

— Як «ну і що»? Ми почали вивчати страх. У комуністичному і нацистському варіантах. Як його генерували і як розповсюджували. Ми видали п'ять томів «Анатомії страху». Ми не дали загинути цій безцінній спадщині. Ми знайшли цілу Атлантиду страху і повернули її людям. Не було більшого бестселера, ніж наша «Анатомія»... її купували всі держави, вивчали в поліцейських академіях світу. Скажімо, страх помилитися, заплутатися при написанні автобіографії, заповненні анкети. Страх загубити перепустку і втратити при цьому життя. Страх не отримати довідку про місце проживання. Страх за кожне сказане колись слово... Як можна було все це забути? Над цим працювали кращі уми двох найпрекрасніших імперій у світі!

Але найбільш перспективними виявилися дослідження лабораторії дифамації. В цій лабораторії висіли портрети Геббельса і Вишинського, вчені вивчали газети «Правда» і «Фолькіше беобахтер» — рік за роком, сторінку за сторінкою. Всі надбання, всі винаходи червоної зірки та чорної свастики ретельно фіксувалися, систематизувалися