Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Стаття 862 р. «Они же рѣша: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдѣлаша градокось, и изгибоша, и мы сѣдимъ родъ ихъ, платяче дань козаромъ»[535]. Так відповіли кияни на питання Аскольда і Діра, які припливли до Києва: «Чий се градокъ?». З контексту відповіді абсолютно ясно, що кияни 60-х років X ст. вважали себе нащадками роду Кия, які потрапили в данинну залежність від хозар.

О. Пріцак вважає версію з Іпатіївського літопису невірогідною і протиставляє їй статтю Лаврентіївського літопису. В ній зазначається: «И мы сѣдимъ, платяче дань родомъ их, козарамъ»[536]. Єдиний аргумент на користь більшої достовірності повідомлення Лаврентіївського літопису — його більш рання редакція. Коли б йшлося про редакції давньоруського періоду, таке твердження мало б сенс. Але й Лаврентіївський, й Іпатіївський літописні зводи складено в пізньосередньовічний час і нема гарантії, що упорядник XIV ст. мав у своєму розпорядженні більш давній та вірогідний протограф, ніж упорядник XV ст. До того ж стаття Іпатіївського літопису знаходить близькі аналогії в інших літописних списках, а стаття Лаврентіївського — ні. Читаючи її, неважко переконатись, що вона суттєво редагувалася, і це спотворило її зміст. Якщо погодитися з О. Пріцаком і повірити в істинність твердження статті Лаврентіївського зводу, то виявиться, що кияни — зовсім чуже населення Кию та його роду. Це туземці, які платять данину хозарам. І незрозуміло, чому це так тішить О. Пріцака. Адже стаття в такій редакції руйнує його власний висновок про заснування Києва хозарами.

Рис. 3. Князівський парадний убір. Реконструкція П. П. Толочка.

Узгодити свідчення внутрішньо суперечливої статті Лаврентіївського літопису немає можливості, та, власне, і великої потреби. Дослідники літописів давно дійшли висновку, що правильне її прочитання міститься в Іпатіївському літопису. О. О. Шахматов запропонував наступну уточнену редакцію цієї статті: «А мы сидим, род их, и платим дань хозарам».

Підсумовуючи дані про хозарську данину полян, доводиться визнати, що, незважаючи на спроби поставити під сумнів відомості «Повісті минулих літ», вони в цілому вірно відбивають історичні реалії. Ні до полян, ні до Києва хозари не мали жодного іншого стосунку, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., поширили на них данинну залежність.

У працях деяких західних істориків стверджується, що «мирна торговельна держава» Хозарський каганат мала благотворний вплив на державний і культурний розвиток східних слов’ян. Звичайно, сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень — ранньої Русі і Хозарії — не могли минути для них безслідно. Але вважати, що впливи були односторонні й збагачували тільки слов’ян, було б історично невірно. Розкопки Києва, інших ранніх давньоруських центрів показують, що в їхніх шарах містяться лише окремі речі хозарського походження, які не мали якогось помітного впливу на розвиток східнослов’янської матеріальної культури.

Більш відчутним, очевидно, був вплив Хозарії на формування економічних і політичних структур у східнослов’янському світі. Не випадково київські князі на початку IX ст. запозичили від хозар титул кагана. Однак переоцінювати цей момент навряд чи варто. Необхідно пам’ятати, що держава Руська земля розвивалась і міцніла не під патронатом Хозарії, а у постійній боротьбі з хозарською експансією. Є підстави вважати, що вже за часів правління у Києві князів Аскольда і Діра (60—80-і рр. IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі. Олег у 884 і 885 рр. звільнив від хозарської данини сіверян (напевно, східних) і радимичів, а остаточно з хозарською даниною було покінчено за княжіння Святослава Ігоровича[537].

Глава 3

Русь і нормани

Північними сусідами східних слов’ян були скандинавські народи, чиї військові дружини, за свідченнями літопису, часто робили грабіжницькі напади на Русь. Якийсь час їх данниками були новгородські словени, кривичі, фінно-угорські племена чудь і меря. «В лѣто 6367. Имаху дань варязи изъ заморья на чюди и на словѣнех, на мери и на всѣхъ, кривичѣхъ»[538]. Важко сказати, наскільки регулярною була ця данина. Окремі літописні повідомлення вказують швидше на її епізодичний характер. Місцеве населення неодноразово повставало проти варягів і виганяло їх за море. «Въ лѣто 6370. Изъгнаша варяги за море, и не даша имъ дани, и почата сами в собѣ володѣти»[539].

На відміну від прибережних районів Західної Європи, куди нормани прямували у великій кількості, Русь не знала такої інтенсивної їх експансії. Географічне розташування Північно-Західної Русі не давало можливості норманам несподівано нападати на міста і захоплювати їх. Щодо глибинних районів східнослов’янських земель, то труднощі тут були ще більші. Проникнути непоміченими по системі рік і волоків до Смоленська, Чернігова чи Києва варяги практично не могли.

І все ж таки варяги на Русі були. Завдання сучасних дослідників полягає не в тому, щоб якось замовчати цей очевидний факт чи, навпаки, оголосити його визначальним у розвитку давньоруської державності, що має місце в західній історіографії, а в тому, щоб об’єктивно розібратися в цьому явищі та правильно його пояснити. Тут істориків очікують значні перешкоди, й вони їх далеко не завжди успішно долають. Головна полягає у відсутності якісних писемних джерел. Скандинавські саги несуть у собі помітні фольклорні традиції і до того ж «страждають», що цілком природно, норманською концепцією. Дуже збідненими, а іноді й перекрученими до невпізнання, виявились повідомлення «Повісті минулих літ» після її редагування прибічниками Мстислава Володимировича. Більш об’єктивний археологічний матеріал, але його використання має все ще лише ілюстративний характер.

Рис. 4. Археологічний комплекс IX—X ст. біля с. Шестовиця.

Норманізм як наукова течія має давнє коріння. Народився він в Росії у XVIII ст., а вже згодом був сприйнятий історіографією західних країн, де й прижився. У цій праці, напевно, нема необхідності вдаватися до історіографічних подробиць, тим паче, що сучасні дослідники проблеми варягів на Русі й самі відмежовувались від багатьох крайнощів старої норманської школи. Від крайнощів, але не від концепції в цілому. Щоб з’ясувати позиції неонорманістів, необхідно навести хоча б деякі їхні висловлювання і теоретичні положення.

На думку Герберта Янкуна, «північноєвропейські варяги, звані на сході норманами, були тут (на Русі. — П. Т.) не тільки як купці, але і як воїни, які повинні були охороняти довгий шлях за допомогою системи укріплень. Так можна припускати тут картину панування шведських норманів за допомогою головних опорних пунктів Новгорода, Києва і системи інших укріплень». Говорячи про чорноморську торгівлю варягів, Г. Янкун стверджує, що вона велась, головним чином, товарами, які забирали