Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Майданецького, Томашівки). Треба сказати, що річки Ятрань та Велика Вись, які течуть у широтному напрямку (перша із заходу на схід, а друга — навпаки), були своєрідними природними (південними) кордонами, що відділяли їх від населення степу.

Картографування пам’яток місцевого “східного” та прийшлого “західного” населення виявляє цікаву картину, що прийшлі племена мешкали в основному в межах вузької (30—40 км) смуги лісостепу, вздовж його південного кордону і лише нечисленні їхні невеликі поселення трапляються північніше. Поселень місцевого населення у цій смузі немає, хоча за природними умовами вона відповідала традиційним вимогам трипільців щодо території. Отже треба гадати, що вона не заселялася навмисне і була залишена як лісовий бар’єр, який відмежовував їх від степу. Як відмічають дослідники, степові скотарі “рухались степами, уникаючи лісів, ярів, мочарів. Звичайно їхній шлях проходив по “грядах” — рівних степових вододілах”[146]. С. О. Плетньова, зокрема, відмічає, що на початку II тис. н. е. великий ліс, розміщений на південь від Поросся, був чудовим захистом від степовиків. Треба гадати, що й у даному випадку лісова смуга могла бути серйозною перешкодою на шляху проникнення степовиків углиб лісостепу.

За часів існування трипільців у Буго-Дніпровському межиріччі, найбезпечнішим з боку степу, і тому найбільш заселеним, був район між річками Ятрань, Гірський та Гнилий Тікичі, Велика Вись. Найчастіше, мабуть, страждали від набігів більш східні (райони, де (зважаючи на специфіку пересування степовиків по вододілах) проходив основний шлях углиб лісостепу із степового межиріччя Дніпра та Інгульця, Інгульця та Інгула, Інгула та Південного Бугу повз верхів’я Великої Висі, Інгула, Інгульця по вододілу між басейнами Росі та Гнилого Тікича до їхніх витоків. Не випадково, що поселення канівської групи розташовуються лише на лівому березі Росі, а на всьому просторі від Гнилого Тікича до гирла Росі і південніше неї пам’ятки трипільської культури поодинокі, найпізніші — взагалі невідомі.

На початку пізнього (СІ) етапу практично весь Український Лісостеп був уже освоєний і поділений окремими племенами трипільської культури та іншоетнічним населенням того ж господарчо-культурного типу. Всі наступні переміщення трипільців тепер стали можливі за рахунок перерозподілу території в межах трипільської спільності, завоювання сусідніх західних районів, заселених іншоетнічними землеробськими племенами, або ж пристосування до іншого екологічного середовища. Але останнє вимагало зміни типу господарства.

Отже, прикладом перерозподілу території можуть слугувати спостереження за населенням Буго-Дніпровського межиріччя. Оселившись у згаданій вузькій смузі вздовж південного кордону лісостепу, племена томашівської локальної групи згодом остаточно витіснили місцеве трипільське населення східного ареалу у Подніпров’я, але через кілька століть самі зазнали тиску нової хвилі переселенців з Подністров’я.

На початку другої половини пізнього періоду культури (СІІ), наприкінці першої чверті III тис. до н. е. у Пруто-Дністровському межиріччі за поки що нез’ясованих історичних обставин на базі місцевого локального варіанту типу Варварівки XV виникають два нових культурних явища, відомих за пам’ятками типу Бринзен (за В. О. Дергачовим)[147], або Жванцю (за Т. Г. Мовшею)[148] та типу Вихватинців. Носії першого утворення згодом розповсюджуються на все Середнє Подністров’я і Побужжя. Саме з міграцією цієї групи пов’язано зникнення населення північної частини Середнього Подністров’я, відомого за пам’ятками типу Кошилівців, а в Буго-Дніпровському межиріччі — населення томашівської локальної групи. З переселенням частини населення бринзено-жванецької групи деякі дослідники пов’язують появу на Волині пам’яток типу Колодяжина, Хоріва та Троянова, а у Подніпров’ї — типу Софіївки, що призвело до поступового нівелювання культурних варіантів у межах пізньотрипільської культурно-історичної спільності.

У Буго-Дніпровському межиріччі населення бринзено-жванецької групи відоме за пам’ятками косенівської групи. Зважаючи на колекцію матеріалів поселення біля с. Косенівки Уманського району Черкаської області, де в керамічних комплексах, характерних для пришельців, виявлено в незначній кількості посуд попередників, тобто населення томашівської локальної групи, можна дійти висновку, що частина останніх була включена до складу нової групи, а інші змушені були залишити цю територію.

Щодо долі томашівського населення існує дві думки. В. О. Круц вважає, що воно відступило на захід, де, не знайшовши власної території, практично безслідно розчинилося серед споріднених трипільських племен. На думку Т. Г. Мовші, вони деякий час співіснували на одній території з пришельцями, а згодом під їхнім тиском переселилися в степ.

Нові хазяї Буго-Дніпровського межиріччя, племена косенівської локальної групи, прожили тут недовго, мабуть до XXVI століття до н. е. Це був час, коли степовики почали інтенсивно проникати в лісостеп, який завдяки господарчій діяльності трипільців, як буде показано далі, був перетворений на степ. Тут не лишилося місць, які б забезпечували традиційний спосіб трипільського господарства для досить великого, здатного себе захистити колективу. Водночас ця територія стала звичним середовищем для степовиків.

Карта 7. Трипільська культура кінця пізнього етапу розвитку.

І — трипільська культура: а — софіївська група, б — городсько-касперівська, в — західноволинська, г — вихватинська, д — усатівська; II — культура лійчастого посуду; III — східний кордон культури кулястих амфор; IV — нижньомихайлівська культур (пізній етап); V — дереївська культура (пізній етап); VI — дніпро-бузька група.

Частина трипільців, очевидно, починає змішуватись із степовиками, про що свідчать підкурганні поховання з трипільським посудом другої половини пізнього періоду вже не тільки в степу, а й у лісостепу (Колодисте, Серезліївка, Вільшанка, Єрмолаївка). Основна ж маса трипільців залишає Буго-Дніпровське межиріччя. І якщо раніше степовики проникали у лісостеп для випасу худоби і грабування землеробських поселень, то тепер вони вважають цю територію своєю, споруджуючи тут кургани, в тому числі на місцях більшості залишених трипільських поселень.

Залишаючи Буго-Дніпровське межиріччя, трипільці відходять, очевидно, до західних рубежів свого ареалу. Мабуть, з цією міграцією, з одного боку, і приходом носіїв культури лійчастого посуду із північного заходу — з другого, пов’язано зникнення залишків населення лендельської культури на теренах західних областей України. На сході землі останніх займають трипільці, а на заході — носії, культури лійчастого посуду. Кордон між ними проходив по р. Стир на Західній Волині і р. Гнила Липа у Верхньому Подністров’ї.

На Західній Волині відомі трипільські пам’ятки двох типів — Хорівського і Листвинського[149]. Обидва відносяться до другої половини пізнього етапу (СІІ). Перший — синхронний пам’яткам типу Троянова на Східній Волині і Софіївки на Дніпрі, а другий — пам’яткам типу Городська на Східній Волині і Усатова у Північно-Західному Причорномор’ї.

Свідченням ситуації, що склалася в цей час на території Західної Волині є синхронність пам’яток лендельської культури трипільським етапам ВІІ і СІ, а також пам’яток культури лійчастого посуду і трипільських етапу СІІ, що доводиться взаємними імпортами кераміки та радіокарбонними датами. Треба гадати, що