Читати книгу - "Що таке антична філософія?"

університетської філософії». В цьому тексті Гегель нагадує, що філософія більше не

[…] практикується, як у греків, як приватне мистецтво, вона має якесь офіційне існування, яке, таким чином, стосується публіки, вона є головним чином чи винятково перебуває на службі держави[791].

Потрібно, безумовно, визнати, що існує радикальна опозиція між античною філософською школою, яка звертається до кожного індивіда з метою повністю змінити всю його особистість, та університетом, місія якого полягає у видачі дипломів, що відповідають певному рівню знання, яке можна об’єктивувати. Зрозуміло, не можна вважати, що можливий один лише гегелівський погляд на університет на службі держави. Проте потрібно також визнати, що університети існують лише з ініціативи якоїсь вищої влади, такої як держава або релігійна спільнота — католицька, лютеранська, кальвіністська або англіканська. А отже, університетська філософія завжди перебуває в тій самій ситуації, в якій вона була у середньовіччі, тобто вона завжди є служницею, подекуди теології — у тих університетах, де філософський факультет виявляється нижчим за факультет теології, подекуди науки, проте вона завжди є служницею імперативів загальної організації навчання або, за сучасної доби, наукового дослідження. Добір викладачів, матеріалу, іспити — все це завжди підлягає «об’єктивним» критеріям, політичним або фінансовим, на жаль, надто часто стороннім філософії.

До цього потрібно додати, що університетська інституція сприяє перетворенню викладача філософії на функціонера, робота якого полягає, головним чином, у формуванні інших функціонерів; більше не йдеться, як за доби античності, про те, щоб сформувати людину, йдеться про те, щоб сформувати службовця або викладача, тобто спеціаліста, теоретика, носія певного знання, більш або менш езотеричного[792]. Проте це знання не задіює більше все його життя, як цього прагнула антична філософія.

Жак Буврес, аналізуючи міркування Вітґенштайна щодо кар’єри викладача філософії, прекрасно описав ризик «моральної та інтелектуальної загибелі», який чатує на викладача:

Немає у певному сенсі гіршого рабства, ніж те, яке змушує людину мати завдяки своїй професії власну думку в тих випадках, коли вона не має для цього найменшої підстави. Ця проблема стосується, на думку Вітґенштайна, зовсім не «знання» філософа, тобто сукупності теоретичних пізнань, які він має, вона стосується особистої ціни, яку він має заплатити за те, що він начебто може мислити та говорити […] Філософія, зрештою, не може бути нічим іншим, як вираженням виняткового людського досвіду […][793].

Втім, домінування ідеалізму в усій університетській філософії, починаючи з Геґеля і аж до пришестя екзистенціалізму, а потім і мода на структуралізм, значною мірою сприяли поширенню ідеї, згідно з якою істинна філософія може бути лише теоретичною та систематичною.

Такими є, на мою думку, історичні чинники, які призвели до встановлення розуміння філософії як чистої теорії.

Незнищенність концепції філософії як способу життя

Проте ця трансформація не є настільки радикальною, як це може здаватися. В історії західної філософії можна констатувати певну незнищенність, невмирущість античної концепції філософії. Від середніх віків і аж до наших днів подекуди в надрах самої університетської інституції, найчастіше в опозицію до неї та у чужому їй середовищі, такому як певні релігійні або профанні спільноти, іноді навіть наодинці деякі філософи залишалися вірними екзистенційному та життєвому вимірові античної філософії.

Ми вже казали вище, що вчителі факультету мистецтв могли, завдяки перекладам Аристотеля на грецьку або арабську мови, познайомитися майже з усіма творами цього античного філософа. І є дуже показовим, що завдяки цим текстам вони відкрили, що філософія є не лише дискурсом, а й способом життя[794]. Цей факт особливо цікавий тому, що йдеться саме про Аристотеля, якого зазвичай вважають чистим теоретиком. Проте коментатори Аристотеля з глибокою проникливістю побачили, що для «Філософа» головним у філософії було віддатись дослідженню, споглядальному життю і особливо зусиллю уподібнення божественному Інтелекту. Так, звертаючись до знаменитих тверджень Аристотеля наприкінці X книги «Нікомахової Етики», Боецій Дакійський[795] вважає, що мета людини і людське щастя полягають у житті згідно з вищою частиною людської істоти, тобто згідно з розумінням, покликаним споглядати істину. Таке життя відповідає природному порядку, який підпорядковує нижчі здатності здатностям вищим. Відтак тільки філософ, який присвячує своє життя спекуляціям щодо істини, живе згідно з природою та має радісне життя. Відлуння цього тексту можна знайти у заяві Обрі з Реймса:

Коли знаєш, що досягнув мети, нічого більше не залишається, як насолоджуватися цим та отримувати задоволення. Саме це називають мудрістю, цю насолоду, яку можна полюбити заради неї самої; саме це є філософією, саме тут потрібно зупинитися[796].

Подібні настанови можна знайти у Дайте та у Майстера Екгарта[797]. Як пише Ю. Доманьські, подібне спрямування думки надаватиме «філософії повну автономію, не розглядаючи її більше як просту пропедевтику християнського вчення»[798].

У XIV столітті Петрарка[799] відкине ідею теоретичної та описової етики, констатуючи, що читання і коментування трактатів Аристотеля, присвячених цьому предмету, не зробило його кращим. Ось чому він відмовляється називати «філософами» викладачів, що «стоять за кафедрами», та залишає цю назву для тих, хто своїми діями підтверджує те, чому навчає[800]. Йому, зокрема, належить формула, надзвичайно важлива у контексті, що нас цікавить: «Важливіше прагнути добра, аніж знати істину»[801]. Ту саму настанову можна побачити у Еразма, який неодноразово наголошує, що філософом є той, хто живе філософським чином, як це робили Сократ, Діоген Кінік, Епіктет, а також Іван Хреститель, Христос та апостоли[802]. Втім варто наголосити, що коли Петрарка або Еразм говорять про філософське життя, вони мають на увазі, як і деякі Отці Церкви та ченці, християнське філософське життя, приймаючи також, як ми щойно бачили, що філософи-язичники також могли реалізувати ідеал філософа.

За доби Відродження спостерігатиметься відновлення не лише доктринальних течій, а й конкретних настанов античної філософії, таких як епікуреїзм, стоїцизм, платонізм, скептицизм. У «Пробах» Монтеня, наприклад, ми бачимо філософа, який намагається практикувати різні способи життя, запропоновані античною філософією[803]: «моє ремесло та моє мистецтво — це жити». Його духовне становлення проходить від стоїцизму Сенеки до пробабілізму Плутарха[804], проходячи через скептицизм, щоб досягнути, зрештою, епікуреїзму:

Я нічого не зробив сьогодні. — Як? Ви не жили? Адже це не лише фундаментальне, але й найвидатніше з ваших занять […]. Найбільш славною і почесною справою є жити доречно. Це найбільша досконалість, майже божественна, вміти насолоджуватися своїм буттям[805].

М. Фуко був схильний пов’язувати початок «теоріїзації» філософії