Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У березні 2014 року після революції у Києві та втечі з країни Януковича, в Криму відбувся державний переворот. Росія ввела на територію півострова додаткові війська (частина військ вже знаходилась на кримських російських базах) й під дулами автоматів провела референдум, на якому, згідно з заявами офіційних російських осіб, 82 % виборців проголосували за незалежність Криму та його приєднання до Росії. Поміж тим, за даними незалежних експертів у референдумі взяли участь не більш ніж 50 % виборців (у деяких районах Севастополя ця цифра складала 80 %), а за приєднання до Росії проголосувало не більш ніж 30 %. Вражала швидкість, з якою розвивалися події: 16 березня провели референдум, 17 березня — оприлюднили результати; 18 березня у Кремлі підписали документи про включення Криму до складу Російської Федерації. Зазвичай зробити все це з такою динамікою неможливо, не говорячи вже про те, що у Росії не проводився референдум щодо прийняття Криму до складу Російської Федерації. Очевидно, сценарій окупації Криму та приєднання його до Росії в Кремлі заздалегідь продумали та пропрацювали, а російський уряд квапився прийняти Крим до складу Російської Федерації до початку численних протестів міжнародної громадськості та України.
Кремль настільки квапився з окупацією Криму, що передчасно відлив медаль «За повернення Криму», на зворотному боці якої вказувався період проведення операції 20.02.2014-18.03.2014. 20 лютого в Україні ще при владі перебував Янукович, саме в цей день у Києві на Майдані розстріляли демонстрантів урядовими військами. Призначений на 16 березня кримський референдум 20 лютого здавався далекою формальною перспективою. Як тоді сприймати слова Путіна про те, що Росія не готувалась до вторгнення в Крим та прийняла рішення увійти до Криму тільки 22 лютого, після «повалення легітимного президента України В. Януковича» (який втік до Криму, а з Криму — до Росії)?
2014: Захоплення Криму Росією
До березня 2014 року Крим, звичайно ж, був ласим шматком, що «напрошувався» на російську агресію. Росія вже мала у Криму військово-морські бази й в цілому понад 4600 об’єктів інфраструктури, що дозволяли їй у військовому плані контролювати півострів. Розташування на цьому найвідомішому курорті колишнього Радянського Союзу великої кількості вілл та розкішних особняків створювало для російських олігархів, чиновників та генералітету армії додатковий стимул захоплення півострова. Численні кримські санаторії та бази відпочинку Путін та його оточення могли приватизувати чи передати в розпорядження російській номенклатурі.
На території Криму знаходяться величезні поклади нафти — 10 нафтових родовищ з запасом в 47 млн тонн; газу — 27 газових родовищ із запасом в 165,3 млрд кубометрів; 7 родовищ з 18,2 млн тонн газового конденсату. На шельфі Чорного моря знаходиться ще 5 родовищ газу та 3 газоконденсатних родовища; на Азовському шельфі — 6 газових родовищ. Ресурси сланцевого газу на шельфі Криму Україна оцінювала в 40 млрд доларів. Є в кримських надрах й інші корисні копалини: залізна руда, мінеральні солі, будівельна сировина…
Проте економічні моменти поступалися імперським, політичним і геополітичним. Окупація Криму російською армією у березні 2014 року стала першим етапом грандіозного плану президента Путіна, що передбачає створення Російської імперії. Будь-який серйозний стратегічний план завжди складається з багатьох блоків. Одним з таких блоків стало приєднання України до Росії. Другим — приєднання Білорусі. Третім — захоплення Прибалтики. Були й інші частини, про які можна тільки здогадуватися. Зокрема останнім часом дуже багато уваги офіційні особи Росії приділяли Придністров’ю, куди інакше, ніж через Україну, не добратися. Приєднання України згідно початкового плану Путіна могло проходити поетапно чи одночасно. Це питання тільки технологій та військових можливостей: прорахувати все заздалегідь до березня 2014 було важко. Багато факторів залишались до кінця незрозумілими: рівень спротиву українців, рівень обурення у світі, масштаби санкцій проти Росії, ступінь готовності російських солдат вбивати українців та ступінь готовності українців помирати за свою країну.
Несподівано для Росії, України та й всього світу, українська сторона віддала Крим без бою. У березні 2014 року не одразу стало зрозуміло, добре це чи погано, який сигнал надсилається всім задіяним у конфлікт сторонам: агресору — Росії, з одного боку, Європі та США — з іншого. Абсолютно для всіх безкровна здача Криму перетворилась на доказ слабкості України та на її мовчазне погодження з тим, що Крим є «споконвічною російською землею». Проте такий «сигнал» зіграв проти Путіна: президент Росії тепер не сумнівався, що так само київські політики здадуть цілу Україну. Російський уряд негайно приступив до організації проросійських повстань у східних регіонах України, вимагаючи проведення референдумів регіональних рівнів щодо питання про приєднання східноукраїнських регіонів до складу РФ. Розраховували на те, що під впливом безладів на сході України Київ погодиться на проведення референдумів у східних регіонах країни; що Росія визнає результати референдумів, якщо вони підуть їм на користь, або ж не визнає — якщо вони підуть на користь Україні. В обох випадках Росія зможе пізніше ввести у східні регіони України війська для захисту російськомовного населення, як раніше — до Криму. Російський генштаб планував рушити свої війська на південь України, в одеському напрямі, наступаючи з Криму та зі сходу, відрізати Україні доступ до Чорного моря, вийти до Придністров’я та оголосити про створення нової держави, що її до того ніколи не було на карті — Новоросії.
Розділ 14
«Російська весна» у Кремлі та в південно-східній Україні
Після кримських березневих подій 2014 року у південно-східній Україні заговорили про «бандерівську загрозу». Основою для таких побоювань стали численні заяви націоналістичної партії «Свобода» та представників «Правого сектора» про те, що після Києва вони підуть на Схід. Однак ані на українську столицю, ані на Схід праві партії не пішли. А на президентських виборах кандидат від «Правого сектора» набрав 0,7 % голосів (для порівняння — український олігарх єврейського походження Вадим Рабінович набрав 2,27 % голосів виборців, тобто виявився втричі популярнішим).
Під час Євромайдану у Києві та на Сході України відбулися мітинги прихильників Євромайдану, що вимагали приструнити олігархію та повалити режим Януковича. Однак, з часом, гасла протестувальників на південному сході почали змінюватися, хоч ані соціальний, ані етнічний склад населення регіону не змінився. Південно-східна Україна ставала базою боротьби проти «бандеризації» України, а процес пробудження там громадської активності отримав назву «Російської весни».
Насправді «російська весна» була справжньою російською диверсійною операцією, що проводилась в Україні російськими спецслужбами з метою дестабілізації політичної ситуації. З лютого 2014 року в операції «Російська весна» брали участь три сили: місцева російська агентура та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Третя світова: Битва за Україну», після закриття браузера.