Читати книгу - "Відьмак. Останнє бажання"

втягувати. Але накази, які мені віддано, я виконаю. Як завжди — до йоти. Не апелюючи ні до яких там відчуттів, прошу пана Ґеральта із Рівії. Аби він ухвалив рішення. Прийму кожне і пристосуюся до будь-якого.

Вони дивилися один одному у вічі, ґном і відьмак.

— Що ж, добре, — сказав нарешті відьмак. — Вирішимо це. Шкода дня.

— Тож ви погоджуєтеся. — Фальвік підвів голову, очі його зблиснули. — Погоджуєтеся на поєдинок зі шляхетним Таєм з Дорндалю?

— Так.

— Добре. Приготуйтеся.

— Я готовий. — Ґеральт натягнув рукавички. — Не витрачатимемо часу. Якщо Неннеке довідається про цю авантюру, буде пекло. Тож вирішимо все швиденько. Любистку, зберігай спокій. Ти до цього нічого не маєш. Правда, пане Кранмере?

— Абсолютно, — твердо погодився ґном і подивився на Фальвіка. — Абсолютно, пане Ґеральте. Що б тут не було, стосується це лише вас.

Відьмак зняв меч зі спини.

— Ні, — сказав Фальвік, витягаючи свій. — Ти не битимешся тією своєю бритвою. Візьми мій меч.

Ґеральт стенув плечима. Узяв клинок графа й махнув ним на пробу.

— Важкий, — констатував холодно. — Із таким же успіхом могли ми битися на заступах.

— У Тая — такий само. Рівні шанси.

— Ви нечувано дотепні, пане Фальвіку. Просто нечувано.

Солдатня нещільно оточила галявину. Тай і відьмак устали один навпроти одного.

— Пане Таю? Що ви скажете про вибачення?

Лицарьок стиснув губи, закинув ліву руку за спину й завмер у фехтувальній позиції.

— Ні? — Ґеральт посміхнувся. — Не дослухаєтеся до голосу розуму? Шкода.

Тай присів, скочив, атакував блискавично, без попередження. Відьмак навіть не висилився на блок, уникнув плаского уколу швидким півобертом. Лицарьок замахнувся широко, клинок знову розтяв повітря, Ґеральт спритним піруетом вийшов з-під вістря, відскочив м’яко, коротким, легким фінтом вибив Тая з ритму. Тай вилаявся, тяв широко, справа, втратив на мить рівновагу, спробував її відновити, мимоволі, незграбно й високо заслоняючись мечем. Відьмак ударив із швидкістю і силою блискавки, вальнув просто, викидаючи руку на повний розмах. Важкий клинок гримнув із ляскотом у меч Тая так, що той, із силою відбитий, вдарив його просто в обличчя. Лицар завив, упав навколішки й уткнувся чолом у траву. Фальвік підбіг до нього. Ґеральт вбив меч у землю, відвернувся.

— Гей, стража! — заверещав Фальвік. — Узяти його!

— Стояти! Ані руш! — хекнув Денніс Кранмер, торкаючись сокири.

Солдати завмерли.

— Ні, графе, — сказав повільно ґном. — Я завжди виконую накази до йоти. Відьмак не торкнувся лицаря Тая. Щеня ударилося об власне залізо. Його проблеми.

— У нього розрубане обличчя! Він позначений на все життя!

— Шкіра заросте. — Денніс Кранмер втупив у відьмака сталеві очі й вишкірився. — А шрам? Шрам для рицаря — це добра пам’ятка, причина слави й хвали, якої так бажав для нього капітул. Рицар без шраму — це хер якийсь, а не рицар. Запитайте його, графе, і переконаєтеся, що він навіть радий.

Тай звивався по землі, плював кров’ю, скавчав і вив, не було схоже, що він радий.

— Кранмере! — гарикнув Фальвік, вириваючи свій меч із землі. — Ти пошкодуєш про це, присягаюся!

Ґном повернувся, поволі витягнув з-за пояса сокиру, відкашлявся і соковито поплював у правицю.

— Йой, пане графе, — заскреготів. — Не присягайтеся дарма. Я не люблю клятвопорушників, а пан Геревард дав мені право карати таких на горло. Тож я пущу повз вуха ваші дурнуваті слова. Але не повторюйте їх, прошу вас.

— Відьмаче! — Фальвік, пирхаючи від злості, повернувся до Ґеральта. — Геть з Елландеру. Негайно. Без хвилі зволікання.

— Рідко коли я погоджуюся з ним, — буркнув Денніс, підходячи до відьмака й віддаючи йому меча. — Але в цьому разі він має рацію. Їдьте звідси якомога швидше.

— Зробимо, як ви радите. — Ґеральт перевісив пояс через спину. — Але до того… Я ще маю слово до пана графа. Пане Фальвіку!

Рицар Білої Троянди нервово заморгав, витер долоні об плащ.

— Повернімося на мить до кодексу вашого капітулу, — продовжував відьмак, намагаючись не посміхатися. — Дуже цікавить мене одна справа. Якби я, скажімо, відчував себе ображеним вашою участю в усьому цьому скандалі, якби я викликав вас на мечі тут і зараз, на місці, що б ви вчинили? Чи уважали б мене достатньо гідним, аби схрестити зі мною клинок? Чи все ж відмовили б, навіть знаючи, що у разі відмови я вважав би вас негідним навіть того, аби на вас наплювати, набити вам морду й копнути в сраку на очах кнехтів? Графе Фальвіку, будьте так ласкаві, задовольніть мою цікавість.

Фальвік зблід, відсахнувся на крок, озирнувся. Солдати уникали його погляду. Денніс Кранмер скривився, висолопив язика і чвиркнув слиною на чималу відстань.

— Хоча ви й мовчите, — продовжував Ґеральт, — я чую у вашому мовчанні голос розуму, пане Фальвіку. Ви заспокоїли мою цікавість, а зараз я заспокою вашу. Якщо вам цікаво, що станеться, коли орден захоче будь-яким чином зробити прикрість матінці Неннеке чи жрицям чи буде надмірно прискіпливим до капітана Кранмера, то знайте, графе, що тоді я відшукаю вас і, не переймаючись жодним кодексом, випущу з вас кров, наче з підсвинка.

Лицар зблід іще сильніше.

— Не забувайте про мою обітницю, пане Фальвіку. Ходімо, Любистку. Час нам. Бувай, Деннісе.

— Удачі, Ґеральте, — широко посміхнувся ґном. — Бувай. Був радий нашій зустрічі, чекаю наступної.

— Взаємно, Деннісе. Тоді — до побачення.

Вони від’їхали демонстративно повільно, не оглядаючись. На клус перейшли тільки тоді, як сховалися у лісі.

— Ґеральте, — раптом озвався поет. — Ми хіба не поїдемо просто на південь? Треба ж буде оминути Елландер і волості Гереварда. Га? Чи ти маєш намір продовжувати ту виставу?

— Ні, Любистку, не маю такого наміру. Поїдемо лісами, а згодом звернемо на Купецький шлях. Пам’ятай, при Неннеке — ані слова про ту бійку. Ані словечка.

— Маю сподівання, що ми вирушаємо без зволікання?

— Негайно.

ІІ

Ґеральт нахилився, перевірив кріплення стремена, допасував попругу, від якої ще пахло новенькою шкірою — ще жорстку й негнучку у клямрі. Поправив сакви і згорнуту за сідлом попону, приторочений до нього срібний меч. Неннеке стояла поряд нерухомо, схрестивши на грудях руки.

Наблизився Любисток, ведучи свого каро-гнідого мерина.

— Дякуємо за гостинність, шановна, — сказав серйозно. — І не злися вже на мене. Адже я і так знаю, що ти мене любиш.

— Авжеж, — погодилася Неннеке без посмішки. — Люблю тебе, бовдуре, хоча й сама не знаю чому. Бувай.

— До побачення, Неннеке.

— До побачення, Ґеральте. Пильнуйся.

Відьмак лише іронічно посміхнувся.

— Волію пильнувати інших. З часом сенс у тому — більший..

З храму, з-поміж оплетених плющем