Читати книгу - "Кінець зміни"

class="p1">КІНЕЦЬ СТРАЖДАНЬ

КІНЕЦЬ СТРАХУ

ГОДІ ГНІВУ

ГОДІ СУМНІВУ

ГОДІ БОРОТЬБИ

МИР

МИР

МИР

Потім — переривчаста серія синіх спалахів. У них якісь слова. Чи, називаймо речі своїми іменами, думає Ходжес — краплі отрути.

— Вимкни це, Холлі. — Ходжесові не подобається, як вона дивиться на екран — такими самими розширеними очима, як щойно Джером.

Вона, достоту як Джером, рухається повільно. Він тягнеться через плече і вимикає комп’ютер кнопкою.

— Так не можна! — дорікає Холлі. — Я могла втратити дані.

— Оце саме для цього цей сраний сайт, — каже Джером. — Щоб ви втратили дані. Щоб ви все, на хрін, втратили. Я зміг прочитати останній напис, Білле, — там сказано: «Зроби це зараз!»

Холлі киває.

— А ще було: «Розкажи друзям».

— А «заппіт» спрямовує їх на… на оце? — питає Ходжес.

— Він і не має цього робити, — каже Джером. — Бо ті, хто його знайде, — а їх буде багато, зокрема й ті, що ніякого безкоштовного «заппіту» не отримували, — розкажуть друзям на Фейсбуку тощо.

— Він хотів епідемії самогубств, — каже Холлі. — Він якимось чином запустив процес і вбив себе.

— Мабуть, щоб опинитися там першим, — зауважує Джером, — і коло воріт зустріти…

Ходжес каже:

— Це я що, маю повірити, що оця пісня і картинка з похороном змусять дітей іти на самогубство? «Заппіти» — це я ще розумію. Я бачив, як це працює. А тут?

Холлі і Джером перезираються, і в їхніх поглядах Ходжес читає: «Ну як це йому пояснити? Як пояснити, що таке синиця, людині, яка ніколи не бачила птахів?» Уже сам цей погляд його майже переконує.

— Підлітки до такого сприйнятливі, — каже Холлі. — Не геть усі, але багато. Коли мені було сімнадцять, я могла б теж…

— І воно причепливе… — додає Джером. — Коли це починається… якщо починається… — Він знизує плечима.

— Ми маємо знайти й вимкнути репітер, — каже Ходжес. — Обмежити руйнівну силу.

— Може, він у домі Бабіно? — міркує Холлі. — Зателефонуй Пітові. Дізнайся, чи є там якісь комп’ютерні штуки. Якщо є, хай усе з розеток повисмикує.

— Якщо він з Іззі, то він не візьме слухавку, буде «залишіть голосове повідомлення…», — каже Ходжес, але телефонує, і Піт бере після першого ж гудка. Він каже Ходжесові, що Іззі пішла назад у відділок з ВКРами чекати на перші звіти судових експертів. Бібліотечного Ела Брукса вже нема: його взяли під варту перші копи, які приїхали, і їм частково було довірено цю справу.

У Піта голос втомлений.

— Ми полаялися. З Іззі. Сильно. Я намагався їй розповісти те, що ти мені казав, коли ми починали працювати разом: справа — це твій шеф, і йти треба туди, куди вона веде. Не ухилятися, не скидати з рук, а просто братися і йти за червоною ниточкою до кінця. Вона стояла, слухала, руки склавши, кивала раз у раз. Потім знаєш, що вона в мене спитала? Чи знаю я, коли у верхніх ешелонах поліції служила жінка! Я сказав, що не знаю, а вона сказала, що відповідь тут: ніколи. Сказала, що буде першою. Слухай, старий, а я ж думав, що її знаю. — Піт сміється: такого безрадісного сміху в нього Ходжес іще ніколи не чув. — А я думав, вона поліцейська…

Коли-небудь, коли зможе, Ходжес готовий йому поспівчувати. Але зараз він не має часу. Він питає про електроніку.

— Ми не знайшли нічого, крім розрядженого айпада, — каже Піт. — Іверлі, економка, каже, що в кабінеті ще був ноутбук, майже зовсім новенький, але його нема.

— Як і Бабіно, — зауважує Ходжес. — Мабуть, він прихопив його з собою.

— Може. Пам’ятай, якщо я можу допомогти, Керміте…

— То я зателефоную, не сумнівайся.

Тепер він отримав усю допомогу, яку міг.

21

Результат із Еллен просто обурливий — точно як із цією сучкою Робінсон, — але Брейді нарешті заспокоюється. Треба зосередиться на тому, що все працює. Те, що падати було низько, а кучугура велика — це просто не пощастило. Ще буде таких багато. Перед ним непочатий край праці, ще багато сірників треба запалити, але, коли вогнище розгориться, можна буде просто сісти поруч і спостерігати.

Тоді горітиме, доки все саме не вигорить.

Він заводить машину Z-Боя і виїжджає зі стоянки. Коли він вливається в ріденький потік машин, який рухається на північ трасою І-47, з білого неба, кружляючи, злітають перші сніжинки й сідають на лобове скло. Брейді додає швидкості. Машина Z-Боя не має того обладнання, яке потрібно в заметіль, і, коли він з’їде з шосе, ставатиме дедалі гірше. Треба випередити негоду.

О, я її випереджу, з мене станеться, думає Брейді й посміхається: у нього виникла чудова думка. А може, Еллен тепер паралізована — така голова на паличці, як ота смердюча Стовер! Малоймовірно, але ж може бути, і з такою приємною фантазією можна проїхати багато миль.

Він вмикає радіо, знаходить щось із «Judas Priest» і врубає на всю. Як і Ходжес, він полюбляє важке.

Князь самогубств

Брейді здобув чимало перемог у палаті 217, але був змушений тримати їх при собі. Повернення з коми — живої смерті. Виявлення своїх можливостей рухати предмети силою думки завдяки препарату, який йому давав Бабіно, чи то через якусь докорінну зміну в мозкових хвилях, чи з обох причин. Захоплення мізків Бібліотечного Ела і створення всередині його вторинної особистості — Z-Боя. І не забудьмо помсту жирному копові, який ударив його по яйцях, скориставшись його беззахисністю. Але найкраще, абсолютно найкраще — це схилення Сейді Макдональд до самогубства. То була влада.

Йому хотілося ще.

Ця пристрасть ставила перед ним просте питання: хто наступний? Неважко було б змусити Ела Брукса стрибнути з мосту чи проковтнути засіб для прочищення труб, але Z-Бой зник тоді б разом з ним, а Брейді застряг би в палаті 217, яка по суті була просто в’язницею з краєвидом на парковку. Ні, Брукс був йому потрібен там, де він є. І як є.

Важливіше питання: що робити з тим падлом, яке запроторило його сюди. Урсула Габер, ота фашистка, яка керувала фізіотерапією, казала, що пацієнтам на реабілітації потрібна МЗ — мета зростання. Ну що, він нівроку собі зростає, і помста Ходжесові — то гідна мета, тільки от як її досягти? Схилити Ходжеса до самогубства — це не відповідь, навіть якби був спосіб це зробити. Він уже грався з Ходжесом у ці ігри і програв.

Коли прийшла Фредді Лінклаттер з фотографією його і його мами, Брейді ще півтора року залишалося до розуміння, як