Читати книгу - "Гробниця"

class="p1">— Завжди, — тихо сказав він. — І пам’ятати тих, хто поліг у бою.

На невловиму мить шум у кімнаті стих. Ущухли голоси, сміх, дзенькіт келихів і брязкіт срібного посуду. Леоні зиркнула на Беяра й відчула, як її погляд та її думки поглинаються мудрістю й досвідом, що ними світилися сповнені особистої гідності очі старого.

Він усміхнувся. Очі його примружились, і відчуття близькості та відвертості зникло.

— Справжніх християн, катарів, силою змусили носити жовтий хрест, нашитий на їхній одяг, щоб їх можна було легко розпізнати. — Із цими словами він торкнувся жовтого носовичка, що визирав із кишені його піджака. — Я ношу це на знак пошани до них.

Леоні схилила набік голову.

— Бачу, виїм дуже співчуваєте, мосьє Беяр, — сказала вона з посмішкою.

— Ті, хто пішли з життя раніше від нас, зовсім не обов’язково пішли назавжди, мадемуазель Верньє. — Беяр постукав себе в груди. — Вони живуть ось тут. — Він осміхнувся. — Ви не знали свого батька, але ж він живе у вашому серці, чи не так?

На її превеликий подив, Леоні відчула, як їй на очі навернулися сльози. Вона ствердно кивнула, не наважуючись говорити, бо не знала, які слова можуть зірватися з її вуст. Тому вона відчула певне полегшення, коли доктор Габіньйо про щось її запитав і вона була змушена йому відповідати.

РОЗДІЛ 43

На стіл виставляли страву за стравою. Свіжу форель, рожеву та запашну, яка відділялася від кісток, наче масло, змінили смачнючі телячі котлети в соусі зі стиглої спаржі. Чоловікам наливали міцне та хмільне вино «Корб’єр» з льоху Жуля Ляскомба, а дамам — напівсолодке біле вино з Тараскона. Воно було маслянисте, темне й кольором нагадувало стиглу жовту цибулину.

Атмосферу в кімнаті підігріли жваві розмови й обмін думками, аргументи з царини релігії та політики, суперечки про відмінності між півднем і північчю країни, про переваги й ганджі сільського та міського життя. Леоні глянула через стіл на брата. Анатоль перебував у своїй стихії. Його очі яскрилися від запалу, темне волосся блищало, і Леоні побачила, що він зачарував і мадам Буск, і саму Ізольду. Водночас вона не могла не помітити темних тіней під його очима. А шрам над його бровою виглядав у світлі свічок іще виразніше.

Леоні не знадобилося багато часу, щоб оговтатись відсильних емоцій, викликаних розмовою з мосьє Беяром. Мало-помалу розгубленість і збентеження через те, що вона так відверто — і так несподівано — висловила свої почуття, змінилися зацікавленістю: що ж змусило її вчинити саме так, а не інакше? Відновивши самовладання, вона хотіла якнайскоріше повернутися до розмови. Проте мосьє Беяр був дуже зайнятий суперечкою з кюре — Беренже Соньєром. Доктор Ґабіньйо, котрий сидів з іншого боку, уперто намагався заповнити кожну мить бесідою. І тільки коли принесли десерт, випала слушна нагода.

— Тітонька Ізольда каже, що ви — знавець у багатьох сферах, мосьє Беяр. Що ви знаєтесь не лише на альбігойцях, а й на історії вестготів та єгипетських письменах. Першого вечора в Домен де ля Кад я прочитала вашу монографію «Дияволи, злі духи та привиди гірських країв». Тут, у бібліотеці, є один примірник.

Старий посміхнувся, і Леоні відчула, що він теж був радий поновити розмову з нею.

— То я подарував її Жулю Ляскомбу.

— Мабуть, вам довелося витратити багато часу, збираючи всі ці історії в одну книжку, — зауважила Леоні.

— Та ні, не так уже й багато, — невимушено відповів Беяр. — Усе залежить від уміння слухати ландшафт і людей, які населяють цей край. Історії, часто записувані як міфи та легенди про демонів і злих духів, переплелися з характером цього краю не меншою мірою, аніж валуни, гори й озера.

— Звісно, — погодилась Леоні. — Проте чи не здається вам також, що є таємниці, котрі неможливо пояснити?

— Ос, мадемуазель, іеи tanben. Я теж такої думки.

Від захвату Леоні широко розплющила очі.

— Ви розмовляєте провансальською мовою?

— Це моя рідна мова.

— Тож ви не француз?

Старий саркастично посміхнувся.

— Виходить, що ні.

— Тітка Ізольда наполягає, щоб слуги в будинку розмовляли французькою, але вони переходять на провансальську так часто, що їй уже набридло докоряти їм.

— Провансальська є мовою тутешніх країв. Од, Ар’єж, Корб’єр, Разес, і далі — до Іспанії та П’ємонту. Це мова поезії, переказів і фольклору.

— Тож ви теж тутешній, мосьє Беяр?

— Звісно, — стримано відповів він і замовк, явно не палаючи бажанням заглиблюватись у цю тему.

Усвідомлення того, що він зможе перекласти їй слова, що їх вона бачила над входом до каплиці, швидко змінилося спогадом про шкряботіння кігтів об кам’яні плити, схоже на борсання тварини, що потрапила в пастку.

Леоні мимоволі здригнулася.

— А чи правдиві ці історії, мосьє Беяр? — поцікавилась вона. — Про злих духів, демонів, привидів… Вони правдиві чи ні?

— Vertat? — перепитав він, затримавши на Леоні погляд своїх вицвілих очей. — Правдиві? Кому про це судити, мадемуазель? Є ті, хто вірить, що завіса, яка відокремлює один вимір від іншого, є такою прозорою, такою тоненькою, що вона майже невидима. Інші ж твердять, що лише наукові закони можуть диктувати нам, у що вірити, а в що — ні. — Він на мить замовк. — Зі свого боку, можу лише сказати, що з роками погляди змінюються. Що в одному столітті вважається за факт, в іншому розглядатиметься як єресь.

— Мосьє Беяр, — квапливо зазначила Леоні, — коли я читала вашу книгу, мені спало на думку, а чи не пов’язані легенди якимось чином із природним ландшафтом? Такі назви, як Крісло диявола чи Зуб диявола, — вони виникли внаслідок історій чи стали причиною їх виникнення?

Старий розуміюче кивнув і посміхнувся.

— Дуже проникливе й глибоке запитання, мадемуазель.

Беяр говорив тихо, проте Леоні здавалося, наче решта звуків відступала перед його чистим голосом, котрий немовби линув із вічності.

— Те, що ми називаємо цивілізацією, є лише засобом, за допомогою якого людина намагається нав’язати свої цінності світу природи. Книжки, музика, живопис — усі ці штучні речі, що так заволоділи увагою гостей на сьогоднішньому вечорі, є тільки спробами збагнути й відтворити душу всього того, що ми бачимо довкола. Це спроба надати сенсу, упорядкувати людський досвід, зробивши його чимось піддатливим і керованим.

Леоні з подивом глянула на нього.

— Одначе привиди й дияволи, мосьє Беяр? — повільно спитала вона. — Ви самі вірите в привидів?

— Можливо, — відповів старий своїм тихим, але твердим голосом.

Він повернувся до вікна, наче збираючись за ним когось побачити, а потім знову перевів погляд на Леоні.

— Ось що я скажу. Двічі викликали диявола, який