Читати книгу - "Фламандська дошка"

207
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 73 74 75 ... 94
Перейти на сторінку:
до ситуації, й залишити поруч із тілом картку з відповідним записом… — шахіст замислився над власними словами. — Я мав час її розгледіти. Запис зроблено на друкарській машинці — на «Оліветті» Хулії, як вважає Фейхоо. І без жодних відбитків пальців. Той, хто це зробив, діяв напрочуд спокійно, але швидко й точно. Як годинник.

На якусь мить дівчина пригадала, яким був Муньйос кілька годин тому, коли вони чекали на прихід поліцейських: шахіст опустився навколішки біля тіла Менчу, ні до чого не доторкаючись і не зронивши ні слова. Він вивчав візитівку вбивці так само холоднокровно, як дивився на шахівницю в клубі імені Капабланки.

— Я й досі не розумію, чому Менчу відчинила двері…

— Гадала, що це Макс, — припустив Сесар.

— Ні, — заперечив Муньйос. — Макс мав ключа — ми знайшли його на підлозі, коли ввійшли. Вона знала, що це не Макс.

Сесар зітхнув, крутячи на пальці перстень із топазом.

— Мене не дивує, що поліція мертвою хваткою вчепилася в Макса, — пригнічено мовив він. — Вони вже не мають нікого на ролі підозрюваних. Якщо це триватиме далі, то невдовзі не залишиться нікого й на ролі жертв… А якщо сеньйор Муньйос і далі неухильно застосовуватиме свій дедуктивний метод, це призведе… Ви уявляєте, до чого це призведе? Ви, дорогенький, стоятимете серед трупів, наче в останній дії «Гамлета», дійшовши неминучого висновку: «Я — єдиний, хто вижив, отже, за суворою логікою, якщо відкинути неможливе, тобто небіжчиків, вбивцею маю бути я…» І здастеся поліції.

— Це ще не доведено, — мовив Муньйос.

Сесар докірливо глянув на нього.

— Що ви вбивця?.. Вибачте, дорогенький, але наша розмова стає небезпечно схожою на діалог у божевільні. Я й на думці не мав…

— Я не про це, — шахіст подивився на свої руки, що лежали на столику, обабіч порожньої філіжанки з-під кави. — Я маю на увазі те, що ви щойно сказали, — що не залишиться підозрюваних.

— Тільки не кажіть, — недовірливо пробурмотіла Хулія, — що ви маєте якийсь здогад.

Муньйос підвів очі й уважно подивився на дівчину. Потім ледь чутно цмокнув язиком і схилив голову набік.

— Можливо.

Хулія зажадала пояснень, однак ні вона, ні Сесар не змогли витягти з шахіста ні слова. Той відчужено втупився в поверхню столика між своїми руками, ніби бачив у прожилках мармуру таємничі ходи уявних фігур. Час від часу на його губах з’являлася на мить невиразна посмішка, що захищала його від проявів зовнішнього світу.

XIII. СЬОМА ПЕЧАТКА

У палаючому просвіті він побачив щось нестерпно страшне: усе жахіття шахової безодні.

В. Набоков

— Звичайно, — мовив Пако Монтегріфо, — ця прикра подія не порушує наших домовленостей.

— Щиро дякую.

— Нема за що. Ми знаємо, що ви непричетні до того, що сталося.

Директор «Клеймора» завітав до майстерні Хулії в музеї Прадо, скориставшись, — як зазначив він сам, несподівано з’явившись там, — зустріччю з директором музею, під час якої сподівався обговорити придбання своєю фірмою однієї картини Сурбарана. Він застав дівчину за роботою: Хулія саме вводила клейку суміш, одержану на основі кісткового клею та меду в місце здуття фарби на триптиху, приписуваному Дуччо ді Буонінсеньї. Полишити своє заняття Хулія не могла, тож тільки поспіхом хитнула головою на знак вітання й продовжила витискати пальцем зі шприца приготовану суміш. Аукціоніст, здавалося, був дуже потішений тим, що заскочив дівчину зненацька, — він так і сказав, обдарувавши Хулію своєю найсяйливішою посмішкою, а тоді запалив сигарету й, вмостившись на одному зі столів, став спостерігати за нею.

Хулія почувалася незручно й хотіла якнайшвидше скінчити роботу. Вона накрила оброблений фрагмент картини вощаним папером і поклала на нього кульок із піском, стежачи, щоб між ним та поверхнею картини не лишилося зазорів. Потім витерла руки об замазаний різнобарвними плямами халат і взяла з попільнички все ще димуючий недопалок.

— Справжнє диво, — Монтегріфо показав на картину. — Чотирнадцяте століття, еге ж? Маестро ді Буонінсенья, якщо я не помиляюся.

— Так. Музей придбав її кілька місяців тому. — Хулія критичним оком оглянула результати своєї роботи. — Я мала деякі проблеми із золотим остружком, яким оторочений плащ Богородиці. В окремих місцях він облупився.

Монтегріфо нахилився над триптихом, роздивляючись його з професійною увагою.

— У кожному разі ви чудово виконали свою роботу, — озвався він, закінчивши оглядини. — Як завжди.

— Дякую.

Аукціоніст подивився на дівчину з сумною симпатією.

— Хоча, звичайно, він не йде в жодне порівняння з нашою любою фламандською дошкою…

— Звісно, ні. За всієї поваги до Дуччо.

Обоє посміхнулися. Монтегріфо доторкнувся до бездоганно білих манжетів сорочки: ті мали виступати з-під рукавів темно-синього двобортного піджака точно на три сантиметри — саме настільки, щоб можна було похизуватися золотими запонками з власною монограмою. А ще на ньому були сірі, бездоганно відпрасовані брюки та лискучі — попри дощову погоду — чорні черевики.

— Є якісь новини про ван Гюйса? — поцікавилася дівчина.

На обличчі аукціоніста з’явився вираз елегійної печалі.

— На жаль, ні, — хоча на підлозі було повно остружків, клаптів паперу та фарбових плям, він елегантно струсив попіл у попільничку. — Однак ми підтримуємо зв’язок із поліцією… Родина Бельмонте передала мені всі повноваження, — тепер його обличчя виражало схвалення такої розважливості й водночас жаль з того приводу, що власники картини не зробили цього раніше. — А найпарадоксальніше в усьому цьому, Хуліє, те, що, якщо «Шахову партію» все ж відшукають, її ціна — внаслідок пов’язаних із нею сумних подій — неймовірно зросте.

— Щодо цього я не маю жодних сумнівів. Але ж ви самі сказали: якщо все ж відшукають.

— Бачу, ви налаштовані не надто оптимістично.

— Після всього, що сталося за останні дні, я не маю підстав для оптимізму.

— Я вас розумію. Проте покладаю надію на поліцію… Або на везіння. І якщо нам пощастить повернути картину й виставити її на аукціон, запевняю вас, це стане справжньою сенсацією, — він посміхнувся так, наче мав у кишені чарівний подарунок. — Ви читали «Мистецтво та старожитності»? Вони присвятили цій історії п’ять шпальт з кольоровими знімками. Нам весь час телефонують журналісти, які пишуть про мистецтво. А наступного тижня вийде репортаж у «Файненшл таймс»… Звичайно, деякі журналісти просять звести їх із вами.

— Я не хочу ніяких інтерв’ю.

— Шкода, якщо ви дозволите мені висловити свою думку. Від вашого престижу залежать ваші заробітки. А завдяки рекламі зростають професійні акції…

— Тільки не завдяки такій рекламі. Зрештою картину викрали з мого дому.

— Ми намагаємося не наголошувати на цій подробиці. Ви не відповідаєте за це, і поліцейський звіт не залишає щодо цього жодних сумнівів. Існують ознаки того, що друг вашої

1 ... 73 74 75 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фламандська дошка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фламандська дошка"