Читати книгу - "Сучасна польська повість"

перепинити це його ідіотське базікання, конче треба.

— А чому його вбили?

— Другого чому вбили, чи що?

— Еге.

— За третього, котрого вбили ще раніше.

— А четвертого? — спитав Бартек, дивуючись із своєї злості й водночас соромлячись її, але його злякала думка, що, може, в Матуса, цього пустельника-гієни, вбили цілу дюжину синів, і його, Бартека, він виніс із пекла, з кладовища, як сам казав, тільки для того, щоб замучити тепер балачками про дванадцятьох убитих синів. Але Матус зіщулився, замкнувся в собі, в миготливому світлі каганця риси його стали виразнішими, гострішими, обличчя втратило всі ознаки справжнього чи тільки уявного божевілля.

— Четвертого я не мав, — сказав він таким тоном, ніби виголошував собі найтяжчий з усіх можливих присудів.

— Це добре, — відітхнув Бартек, — а то б його теж убили.

— Ач який ти, чого б це його мали вбивати, як уже вбили трьох?

— Не вбили б четвертого?

— Ні, — відказав Матус з безмежною переконаністю й твердістю.

— Чому?

— Ну, сам не знаю, чому. — Помовчав, похитуючи кустратою, мов копиця, головою, потім шепнув: — Малий був би. Він був би ще замалий, щоб його вбивати. «Немає замалих для горлорізів, серед людей таких нема, а от, наприклад, кролі…» Але цього Бартек уголос не сказав, йому хотілося простягти ліву руку, що не боліла, зробити якийсь жест, покласти її на плече Матусові, потиснути йому руку; але що можна виразити рукою, надто лівою, та ще в такому місці і в такий час? «Не будь сентиментальним, пацифісте з партизанським минулим».

Раптом ніби стало темніше, і потім у Бартека зародилась підозра, що йому потемніло в очах.

— Пити хочеться.

— В мене є зілля, добре зілля, випий.

Рот і горло опекло, наче самогоном, але Бартек пив жадібно, поки Матус не сказав:

— Годі, ти б краще попоїв.

— Посплю трохи.

— Заснеш голодний, то й не збудишся, навіки заснеш, ти ж п’ять днів уже не їв і кров’ю зійшов; у мене є юшка, юшка з птиці, як для дитини, не з голуба, де тут візьмеш голуба, з вороняти, для тебе зварив, зараз нагрію…

Але Бартек не слухав, точніше, слухав, не чуючи; юшка з вороняти — це як у кошмарному сні; Матус кудись виходив, кроки його було чути довго і все поблизу; так Петер крутився навколо землянки, довго і сторожко, то було дуже давно і прекрасно, Петер не нишпорив по свіжих бойовищах, не шукав живих серед убитих, а вбитих серед живих; може, цей Матус за хвилину принесе на руках, на плечах, притягне, мов нерухому колоду, який-небудь новий трофей в людській подобі, солдата або офіцера, що вже був у пеклі, на тому світі, звідки Матус витяг і його за ноги чи за полу мундира, ні, Матус найперше торсає за руки; дрож десь усередині, ніби пропасниця, треба краще вкритись; Бартек намацав лівою рукою потріпану ковдру, а може, шинелю, спробував підтягти до підборіддя, та даремно, ця лахманина збоку привалена чимсь важким, мабуть, пеньком, що правив і за стіл, і за стілець, потім обмацав ще праву руку, прив’язану ганчірками до грудей та ключиці, під ганчір’ям щось м’яке, якась пухлина, а може, ті Матусові ліки — павутиння з хлібом чи хліб з павутинням, якесь безглуздя, треба його розпитати, щось у цьому є, особливо в павутинні, хліб і павутиння — якийсь символ; знов соннота, так тепер буде весь час: сон, повний видінь, з веремією чудернацьких думок та спогадів, і короткі раптові пробудження, коли пам’ять перестає химерувати і працює, як добре вишколений розвідник; хліб і павутиння — десь це вже було, але де? Хтось про це казав, хтось уже задурював голову цим символом, може, Сворновський, він був трохи пришелепуватий; ні, то в Вільковицях біля Совиної гори, на вигнанні, хтось говорив про це; мовляв, за давніх часів до ран прикладали жований хліб з павутинням; Бартека трохи здивував власний сміх, який тут звучав чудно, недоречно, і він перестав сміятися зі свого відкриття, похвалив подумки Матуса, котрий не такий уже дурний, може, й зовсім не божевільний; потім чвалом примчав на маленькому і вмиленому конику Петер, щоб сповістити пораненого, що вже прийшли росіяни; довго Петер стояв і дивився кудись мимо обличчя Бартека — то вже був сон.

Він ніколи не прокидався від пострілів; на фронті, було, як засне — можна об його голову розбивати артилерійські снаряди, запевняв Петер, на фронті кожен проміняв би їжу на сон, але ніхто не був уві сні такий глухий, як капітан Новак; тут, у печері Матуса, стрілянина була ледве чутна, одначе Бартек збудився.

— Слухай, ніби стріляють?

— Стріляють.

— Далеко?

— На Мураї.

— Я думав, ближче.

— Яром докочується.

— Там наші.

Матус мовчав, ніби чимось збентежений, каганець не світив на своєму звичайному місці, з круглого лазу несміло просочувалось денне світло, в цій хисткій сутіні постать Матуса набувала химерних обрисів, здавалась нереальною.

— Може б, пішов туди. Пошукав наших.

— Це далеко, ще й як.

Надія згасла, Бартек почував себе, мов потопаючий на морі, якого обминає рятівний корабель; він ясно зрозумів: якщо Матус і вибереться на Мурай, то тільки після бою, шукати живих серед убитих і вбитих серед живих.

— Я голодний, — промовив він скоріше сам до себе, ніж до Матуса, якого тепер ладен був зненавидіти.

— Це добре, дуже добре.

Бартек їв помалу, довго, нарешті Матус сказав:

— Годі. А то зашкодить.

— Живіт у мене здоровий, — спробував заперечити Бартек.

— Не можна відразу багато.

Бартек неохоче скорився, знову умить заснув, і далі вже так і пішло: він прокидався, їв, пив і поринав у сон.

Коли Матус міняв йому пов’язку, не почував болю, із цікавістю розглядав розквецяну рану, що була зовсім поряд з першим шрамом, лісовим шрамом річної давності. «Добрий стрілець завжди влучає в одне й те ж саме місце, — подумав з гірким гумором. — Скільки ще разів сюди поцілять? Циганка ворожила: «Будеш двічі вмирати», ці два рази вже були, виходить, край; циганка була п’яна, хлопці напоїли, коли дощі вигнали їх з лісу в село, напоїли її, привели до Бартека: «Вона так добре ворожить…»

— Ти не вставай, — казав Матус, коли Бартек, остаточно загубивши лік дням, пробував свої сили, — не вставай завчасу, а то смерть вернеться.

Тому він пробував сили, як Матус кудись виходив.

Коли вперше виповз із печери, день був похмурий, проте Бартек почував себе, мов сліпець, що раптом прозрів і не може знести світла — в очах мерехтіли великі червоні кола; він ухопився за стовп, що колись був молодою березою,