Читати книгу - "Зозулята зими"

обпектися чи забруднитися. Але тій, схоже, навіть діла немає до такої моєї реакції, вона просто хвилюється. Злить мене її реакція. От уже ж вміє собі мала знаходити друзів. І страшку не побажаєш мати за приятельку упирку, тобто віддану упирку.

Надто гостро відповідаю:

— Інно, дай ся на стримання! Впевнена? Я ні в чому не впевнена. Хіба тут, в оцьому дурдомі, у чомусь чи у комусь можна бути впевненому? Ти на тітку подивися? Хіба вона нормальна? — Гепаю щосили рукою по столу, аж горня перевертається та витікає з нього недопитий чай. Та Інка продовжує дивитися на мене очікувально, наче каже — ти докази мені давай, а не якісь там емоційні сплески. — Руська, мала зараза, точно в це влізла. Щоб його, поклик душі у неї. Всіх не врятуєш, і чому саме вона має це робити? Ніби сильніших і достойніших мало?

Схоплююся з місця. Відкриваю верхню шухляду кухонного столу. Дістаю з неї той клятий малюнок з будинком і двома дітлахами на передньому плані. На звороті підпис — «Зозулята зими».

— А це, по-твоєму, що? Це — доказ від Руслани. Мені вона цей малюнок показувала.

Інка перелякано вихоплює його з моїх рук.

— Крейзі шет!

— Точно. Дідько. А найгірше те, що я знаю цей будинок. І знаю його мешканців. Я там була.

— Ку-ул?! Зашибісь тобто. — Іронія і недовіра в очах Інки враз змінюються щирим здивуванням та навіть проблисками поваги. — Була? І будинок тебе випустив?

Ага. Справжній кул! І їй знайомий той будинок? Кидаю сердито:

— І впустив, і випустив, і до божевільні я не втрапила. Бачиш — жива, але… Знайомство з його господинею мені, крім лиха та неприємностей, нічого не дало.

Напружую всю силу волі, щоб не чортихнутися. Чортівні і так забагато довкола. Інка продовжує питально дивитися на мене, типу, розповідай, бо зараз ми з тобою, Тетяно, і так в одній команді, як не крути. З цього лайна нам вибиратися разом, і кожна дурниця має значення. І я розповідаю, правда, досить поверхово, про свій досвід спілкування з моєю колишньою вчителькою англійської Георгіною Іпатіївною, про будинок, змовчую про некромантію. Просто кажу, що після року навчання мене батьки знову забрали жити до себе. Інка, звісно не зовсім усьому вірить, але робить поправку, що, може, я й не все сказала, але найвагоміше все ж не приховую. Натомість випалює:

— Георгіна Іпатіївна? Ти нічого не плутаєш, родичко? — дістала вона такими звертаннями конкретно, але вже майже не звертаю уваги. — Не Марина Іпатіївна, яку ще Вдовою в цьому місті кличуть? Тобто ті, в кого інстинкт самозбереження збій дає, поза очі, звісно?

Стенаю плечима. Кажу, що Георгіна якось згадувала, що є у неї сестра-близнючка та не більше. Якусь мить мовчимо. Я беруся витирати на столі розлитий чай та збирати брудні горнята, Інка продовжує розглядати малюнок невідомого маляра, час від часу поправляючи завченим рухом волосся. Раптом озивається стиха:

— А я, здається, знаю художника, який це намалював.

Вона тикає пальцем у підпис під картиною.

— Це дівчина. Мертва дівчина…

Вона переповідає свій сон, і ми вже не сумніваємося, що Руслана таки встигла влізти в цю невеселу історію, і запросто може зараз перебувати в тому проклятому будинку. Кульно, тьфу ти, нахапалася! Круто тобто.

— Завтра, якщо Руслана не з’явиться, я піду в гості до своєї улюбленої вчительки, — хай тобі, героїня! Хто тягне мене за язик? Що я роблю? Пхатися простісінько дідькові в зуби? Але знаю, що коли не почну щось робити, з тією малою, майже родичкою, щось трапиться — до кінця днів собі не пробачу, що бодай не спробувала втрутитися. Переконую себе, що роблю це не так для неї, як для себе і для свого коханого чоловіка.

— Таню, я піду з тобою. — Інка несподівано стає серйозною та зосередженою. І я розумію, що мої відмовки чи бодай якісь заперечення — не приймаються. То констатація. Вона продовжує: — Бо крім тої всієї чортівні існує ще одне. І заради цього, по-моєму, наша Руслана і влізла туди. Знаєш, якщо це її ангел-охоронець, то у нього своєрідне почуття гумору. Причина тут одна — потерчата…

— Зозулята зими? — перепитую інерційно, згадуючи нашу з Руською останню розмову. І те, як вона мене випитувала про потерчат. Руслана точно в це влізла.

— Я з вами. — Від дверей кухні слабкий голос. Мов тінь стоїть тітка. Вона на диво швидко відновлюється. — Чуєте, я з вами. Бо там живі діти, не тільки мертві. Розплідник.

Ми з Інкою перезираємося. Я мовчки ставлю на вогонь чайник, відкриваю алюмінієву коробочку, у ній чай зроблений за особливим рецептом.

— Іди, тітонько, чай за рецептурою бабусі Марти пити, і розкажеш нам про розплідник, і про те, яким чином ти туди встигла запхатися. І помізкуємо, що далі робити.

* * *

— Авжеж. А я думаю, кого ж це будинок упізнав та впустив до середини? Таких обраних не так і багато. А це ти. Моя Тетянка, моя найбільша надія та найбільше розчарування. Несподіванка велика. Але, дівчинко моя, що за товариство ти собі надибала? Молодій особі з просто грандіозними перспективними здібностями та задатками запізнаватися з таким непотребом навіть не пасує, вже не кажу про приниження чи про зіпсовану карму.

Георгіна Іпатіївна сидить поруч з каміном в розкішному темно-коричневому шкіряному кріслі, припертому широкою спиною до стіни. В каміні потріскує сухе ломаччя. Горить спокійний вогонь. В цій кімнаті наче нічого й не змінилося. Роки не владні над плином життя у цій хатинці.

Георгіна наче очікувала когось і встигла приготуватися, бо і її поза, і складені театрально руки, і навіть вбрання промовисто кричать про це. Та якогось дива неочікувано припхалися не ті, ще й будинок впустив їх. Різнобарвні очі Георгіни прискіпливо оглядають наш гурт. Незмінна акуратна зачіска. Доглянуті нігті на руках. Навіть зморшок на обличчі час не додав. Убрана в сліпучої білизни сукню аж до землі. Простягає руку перед собою, майже завченим рухом:

— Прошу сідати, якщо вже прийшли — поговоримо. Хочу почути, що через надцять років потрібно від мене моїй колишній учениці та її супроводу, — говорить саркастично.

Схоже, вона добре знає моїх супутників і вони їй не просто нецікаві, а навіть огидні. Задиркувата та завжди надто язиката Інка цього разу ховає очі. Тітка, хоч і дивиться перед собою,